Iван Карпенко-Карий. Сава Чалий




Трагедiя в 5 дiях i 7 картинах


ДIЄВI ЛЮДЕ
Потоцький - коронний гетьман.
Шмигельський, Жезнiцький,_ Яворський, Качинська _¾ шляхта
Кася_ - її дочка

Зося Курчинська, потiм жона Чалого.
Сава Чалий.
Гнат Голий _- його побратим.
1-й, 2-й, 3-й_ запорожцi.

Медвiдь, Грива ¾ спершу селяне, потiм гайдамаки.
1-й, 2-й, 3-й чоловiки.
Гайдамака._
1-а, 2-а баби.

Нянька бiля дитини Чалого.
Кульбаба, Кравчина, Якiв, Молочай, Микита _¾ гайдамаки.

[Потап_- козачок.]
ДIЯ ПЕРША_
Середина пустки. Лави. Стiл на трьох ногах. Пiч наполовину розвалена. На стiнi висить жидiвський халат. На сценi нема нiкого.
ЯВА I_
Медвiдь _i Грива_, входять.
_
Грива (з косою направець в руках. З дверей)._ А хто _тут є, озовися!
Медвiд ь Нема ще нiкого, рано!.
Грива._ А тут безпечно справдi.
Медвiдь._ Еге! Нiхто з сiпак дворових не загляне; а на селi то так скрiзь i зорять, щоб не збиралися на раду.
Грива._ Сюди нiхто i носа не наверне! Одно-далеко вiд двора, та ще й в яру глибокiм, а друге - пустка, то побояться, щоб часом, бува, не здибав тут їх Сава Чалий.
Медвiдь._ Пани тут всi навколо тiльки Сави Чалого бояться, а наш брат їх нi краплi не страшить, так вже привикли всiх вважать за бидло! А ти ж куди прямуєш?
Грива._ У лiс до Сави.
Медвiдь._ Вiн буде тут сьогодня. Обiщав прийти на раду.
Грива._ От i гаразд. А Сава митець!
Медвiдь._ Запорожець, та й запорожець, бра, не кожний з ним зрiвняється. Вiн вчений сильно: учився, кажуть, в Києвi у братствi. Його й на Сiчi поважають, там i батько його старий в повазi був.
Грива._ Вигодував Чалий сина Саву козакам на славу.
Медвiдь._ Кошовим хотiли Саву обiбрать, так щось не теє... Старшина, знать, проти нього.
Грива._ Кажуть, Сава не згоджується з тим, що завелось тепер на Сiчi. Вiн хоче людей i вiру боронить, а старшина бiльше тягне за панiв.
Медвiдь._ Так от вiн i кинув Сiч! Побратавсь з Гнатом Голим, i скрiзь по Українi панiв лякають вдвох.
Грива._ Удвох? Ото сказав! Удвох нiкого не злякаєш. У них ватага є велика, та все такi завзятцi, що й чорт їм сам не брат!
Медвiдь._ Якби таких побiльше, то легше б нам жилось... Глянь!
Грива._ А що ти тут побачив?
Медвiдь._ Тiлько лапцардак зостався.
Грива._ Жидiвський?!
Медвiдь._ Еге... У цiй корчмi жид-орандар сидiв немилосердний. Тiлько хто писне, бувало, проти нього, зараз у двiр; а у дворi за жидом тягнуть, як за братом, бо вiн всi переправи, всi попаси держав i мито брав... Обдирав людей на панську i свою користь. Дознавсь про цеє Сава i пристращав орандаря. Орандар сторожею корчму обставив i ще гiрше почав грабувати. Тодi Гнат Голий сторожу розiгнав i всiх порiзав.
Грива._ I це давно було?
Медвiдь._ Та на тiм тижнi.
Грива._ Диво, що нових жидiв-орандарiв i досi тут нема.
Медвiдь._ Бояться.
Грива._ Нiщо їх не лякає, коли поживу чують! Не вспiє кров засохнуть тим, що вчора вбито, диви - вже новi орандарi в корчмi сидять.
Медвiдь._ Вiрнi панськi слуги.
Грива._ А людськi п'явки.
Медвiдь._ Якби не орандарi, з панами легше б було жити.
Грива._ Якби не пани, то и орандарiв би не було.
Медвiдь._ I то правда. I скажи на милость: ну, будем казать, пан, хоч вiн i католик, так хрест же в нас один; а жид - невiра... Чому ж не з нами, а з жидами пани живуть так, як брати? I звiдкiля воно це взялося? Невже так споконвiку?
Грива._ Нi. Дiд мiй сто двадцять лiт прожив на свiтi, так вiн казав, що мiж людом i панами була братерська згода, i всiм тодi жилося, як в раю.
Медвiдь._ Аз чого ж сталося усе?
Грива._ Як зачепили попи їх нашу вiру, а пани їм стали потурать, так прогнiвили бога - i пiшло, i пiшло!.. Так от звiдкiль та ненависть iде; а тепер вже до живого допекло! Чуєш?.. Гупотить?! (Бере косу в руки.)_
Медвiдь._ Це, певно, нашi. (Прислухається.)_ А як сiпаки, панськi козаки примiтили, то заберуть отут, як тих курей на сiдалi.
Грива (трясе косою)._ Я не здамся.
Медвiдь (показує кiнець палицi, на котрiй спис)._ Та и в мене є; але що ж ми зробим проти сили?
Надворi голос: "Ген, а хто тут е ¾ озовися!" Другий голос: "Певно, ще нема нiкого; а може, й не прийдуть, побояться!"
Нашi!
Грива._ Ще не вченi. I якого бiсового батька гомонять. IIIо за необачний народтiлько зiбрались вкупу, так i гвалт.
Медвiдь._ Заходьте в хату, не кричiть!
ЯВА II
Тi ж i багато людей.
Медвiдь._ Та тут i половини ще нема громади.
Гаврило._ Так змовились: щоб не примiтив двiр, не всiм збиратися на раду.

Медвiдь._ I це дiло.
Гаврило._ А хто ж оце чужий мiж нами?
Грива._ Чужий я тiльки на обличчя, а бiда у нас одна. Тiкаю з слободи у лiс.
Гаврило._ Щасливий, що не пiймали; а в нас з собаками вишукують i ловлять всiх утiкачiв. Здається, и не в тюрмi, а скрiзь сторожа панськая чатує.
Медвiдь._ Iди, Микито, надвiр i стань лиш ти на вартi. Тiлько чатуй добре.
Микита._ Очi витрiщу, як сова, а вуха наставлю, як .лисиця. (Вийшов.)_
Медвiдь._ Ну що ж, пани-браття, чи будем панщину робить, чи будемо тiкати?
Гаврило._ Куди ж його втечеш вiд панських козакiв?
Медвiдь._ Сава обiщав вiд погонi оборонять.
1-й чоловiк_. А де ж Сава? Коли б вiд нього раду нам почуть!
Медвiдь._ Сьогодня буде тут. Казав, що в двiр загляне, бо хлiба i пшона в них обмаль, а брать з людей харчi його товариш Гнат не хоче.
Гаврило._ То пiдождем Саву.
Медвiдь._ А поки Сава прийде, треба нам обмiркувать. Не один же чоловiк, а цiла, мовляв, громада. Треба, щоб змовитись, щоб думка була одна у всiх, а то як прийде Сава, то в нас тодi почнеться суперечка.
Всi._ Так, так!
Гаврило._ Треба погодитись.
Медвiдь._ I знайте всi, що три днi тому назад, ото як ми чиншу платить не захотiли, лист пiшов до Канева, що ми бунтуєм! То глядiть, що Сам Потоцький наскочить на село з волохами своїми i шкуру спустить з нас.
Гаврило._ Трикляте життя! З кожним днем росте i чинш, i панщина, й податки - несила нам їх одбувать.
1-й чоловiк_. Нас заманили всiх на слободи , i як селились тут, то обiщали нам, що по два злоти в рiк чиншу ми будемо платить у панськую казну на вiчнiсть, а тепер...
Гаврило._ Помалу, помалу набавляли, та вже дiйшло до нiкуди.
Медвiдь._ Звiдкiль ти вiзьмеш заплатить у панськую казну вiд кожного тягла сорок шiсть злотих i шiстдесят вiсiм грошей?
1-й чоловiк_. Та ще й десятину дай: вiд пасiки, виходить, очкового, двi курки, двадцять яєць, двадцять пасом прядива.
Грива_. А осип жита та вiвса; чи, може, у вас того нема?
Медвiдь._ Є. А подорожчина? Всього й не злiчиш, бо кожний день вигадують нове: то шарварки, то заорки, то оборки, закоски, обкоски, зажинки, загрiбки, огребки...
Грива_. А у нас ще не в зачет скiлько: садить капусту, мочiть льон, готовить його до пряжi, полоть просо, пшеницю, давать по черзi варту i на тiк, i в двiр, i в корчму!
Медвiдь._ Так, як i у нас! Скрiзь однаково.
Всi._ Хоч здихай!
1-й чоловiк. _Або тiкай, або здихай, або роби щодня на панську казну.
Медвiдь._ А оце вчора загадали нову панщину,
Гаврило._ Яку? Я ще не чув!
Медвiдь._ Один день за березову кору, один день за рижики, один день за опеньки; i ще - це вже прямо на смiх - один день панщини за тi квiтки бiленькi, круглi, як горох, що напровеснi ростуть у лiсi.
Грива._ За просеренки б то?
Медвiдь._ Може, ще й за просеренки загадають, а то квiточки такi пахучi веснянi, забув, як їх називали, либонь, конвалiя, чи що?
Грива._ Пахучi, кажеш?
Медвiдь._ Еге, такi бiленькi.
Грива._ Ага! Щоб i квiток не нюхали даремно. Ну, в нас до цього ще не додумались.
Медвiдь._ Додумаються! Один у другого повчаються! Я певен, що ще за сонце i за мiсяць будемо панщину робить, бо вони ж свiтять даремно тiльки панам.
Всi смiються.
Гаврило._ От i розсмiшив нас Медвiдь._
1-й чоловiк. _Що ж його робить?
Всi._ Тiкать!
Гаврило._ Куди?
Грива._ Тiкають люде звiдсiль: однi до гайдамакiв пристають, другi шукають нових слобiд.
1-й чоловiк_. Та йти самому в лiс не штука, а от як жiнку, дiток безпомiчних покинуть тут, - на них же упаде i помста, й кара.
Гаврило._ Нема кому дать всiм пораду добру.
Медвiдь._ Так от же Сава обiщав усiх нас вивести звiдсiль.
Всi._ Так будемо тiкать!
ЯВА III
Тi ж i Микита_, вбiга.
Микита._ Вiд лiсу йде великий гомiн, багато десь людей зiбралось. Брязк такий, неначе вiйсько.
Грива._ Може, це Чалий зiбравсь обчистить панськi ко
мори.
Медвiдь._ Ану лиш, цитьте! (Прислухається бiля вiкна.) _Тиша. Еге, чутно вже клекiт. Коли йдуть гучно, гомонять, то це не гайдамаки, а, певне, панське вiйсько! Треба нам вийти звiдсiля, бо як прийде охота освiтить шлях, то корчму цю зараз запалять. Перше я вийду. Сидiть тихо. Та слухать: що звелю - робить всiм миттю! (Вийшов.)_
ЯВА IV
Тi ж, без Медведя._
Грива._ З Медведя добрий був би ватажок.
1-й чоловiк. _Еге.
Гаврило._ Як скаже що, то зараз i послухаєш.
Грива._ Добре слухаєм: звелiв же сидiть тихо, а ми гомонимо.
Мовчать. Тиша який час. Хтось кашлянув. Не кашляй!
Легкий смiх.
ЯВА V
Тi ж i Медвiдь._
Медвiдь._ Корчму минули. Та не мине нас, братцi, лиха година! Це Потоцький з волохами своїми прийшов провчити нас за те, що ми не хочемо платити чинш.
Всi._ От i дiждали.
1-й чоловiк_. Пропащi ми!
Гаврило._ Закатує.
Микита._ Я пiду назирцi за ними, коли що трапиться - дам звiстку, а ви тут Саву дожидайте!
ЯВА_ VI
Тi ж
Сава Чалий_, одягнений по-запорозькому, а з ним двi баби, одягненi бiдно, замученi.
Медвiдь._ I ждати не прийшлось.
Всi(один одному тихо)._ Сава, Сава, Сава!
Сава. _Я, пани-браття!
Микита _вийшов.
Чи поховалися сюди, як вiд шулiки горобцi, а чи на раду всi зiбрались?
Медвiдь._ Зiбралися на раду, пане отамане, а тим часом i шулiка в село прилетiла.
Чалий._ Сюди прилетiла, а звiдсiля, може, не полетить. Тепер там, бiля двору, мiй побратим Гнат Голий з десятком добрих молодцiв Потоцького чатує, а завтра вже пошмалим крила.
Медвiдь._ Коли б же то!.. А це що за молодицi? Чалий._ Не знаю. Я тiлько що зустрiв їх, ховались тут, в яру, i вспiв дознатись тiлько, що в Лебедин з Немирова тiкають. Ну, розкажiть, що робиться в Немировi у вас?
1-а молодиця_. Ох, лебедики, бодай i не казать, нема у нас в Немировi нi права, нi суда, нема кому i пожалiтись: до пана вельможного, до самого гетьмана Потоцького не можна доступитись, а шляхта урядова, особливо пан Жезнiцький, робить те, що сам захоче. Не буду вже розказувать за других, а скажу тiльки про себе: сина мого, единичку, Гаврила Гуску, - це таке прiзвище у нас, - пан Жезнiцький повiсив.
Всi._ Ирод!
Чалий._ Що ж син твiй зробив лихого, що так покарано його?
1-а молодиця_. Вiн швець, син мiй Гаврило, швець, лебедику. Гарний швець, швець на весь Немирiв; такого шевця нема нiде... Вже як пошиє кому чоботи, то i скидаючи, i взуваючи дякують. Еге. А пан Жезнiцький признав його за гайдамаку! "Ти, - каже, - чоботи шиєш гайдамакам!" Чи вiн же знає, кому шиє? Чи ксьондз, мої лебедики, чи гайдамака, чи пан, чи свинар, йому усе одно -_ шиє! Побий мене бог, шиє, i гарно шиє: чи свинар, чи пан - шиє однаково!
Чалий._ Та як же так, нi з сього, нi з того - гайдамака?!
1-а молодиця_. Нi, лебедику, нi, мiй голубчику, - i з сього, i з того! Правду кажу, як перед богом, - i з сього, i з того! Пан Жезнiцький звелiв пошить собi чоботи, хорошi чоботи, козловi. I пошив мiй син йому чоботи, настоящi козловi, хоч би й гетьмановi, такi гарнi. I запросив мiй син п'ять золотих за тi чоботи - козел i весь набор панiв, а тiлько дратва та ще пiдкови, гвоздi i шитво - i за все п'ять золотих. А пан Жезнiцький розгнiвався, каже: "Ти за честь повинен мати, що менi чоботи пошив, а ти п'ять золотих, гайдамако, правиш? У тюрму його!" Було б уже вiддать йому тi чоботи, а Гаврило розгнiвався, чобiт не дав i в тюрму йти не захотiв. Прислали козакiв i взяли його. Я вже i чоботи носила пановi Жезнiцькому, i оддавала так, без грошей. Не взяв. I Гаврила повiсив. (Плаче.)_
Медвiдь._ Так от яке життя...
Чалий._ I на очах у гетьмана самого. Куди ж ви йдете?
1-а молодиця_. Тiкаємо у Лебединський монастир.
Чалий._ Ви, мабуть, сестри?
2-а молодиця. _Одна бiда людей єдна! Я, мiй соколику, перекупка. Торгувала в Немировi-таки, вибачайте, яйцями, курми, молоко продавала i тим сама жила i шестеро дiтей годувала, бо чоловiк давно подався десь в свiти, то я одним одна зосталась. I так собi торгую, i так собi бiдую, i так собi дiток годую!.. Що ж би ви думали, мої соколики? Той самий пан Жезнiцький та ще Яворський-пан беруть та й беруть у мене в борг: i яйця, i всяку живнiсть, вибачайте, а грошей не дають... Вони попривикали так: жиди дають їм все дурничкою. Так же жиди мають i вiд них користь: чи поскаржиться там на християнина, чи кого одурить, то за нього заступляться. А за що ж я їх буду дурно годувать? Я в казну чинш платю. I почала я з них грошi править i при инчих панах, i так, де зустрiну.., Так пан Жезнiцький велiв менi, щоб я а своєї батькiвської: хати вибиралась. Твiй чоловiк, каже, гайдамака, i його хата пiде в казну. Я не .хотiла, сперечалася... Тодi пан Жезнiцький витяг мене i дiтей з хати, а хату запалив, i вона згорiла* _От я й зосталася з торбами. Троє дiтей померло, старшенькi пiщли у найми, а я з кумою iду у Лебедин, - може, хоч помремо спокiйно.
Всi (тяжко зiтхаючи)._ Горе в свiтi, горе е_ свiтi!
Чалий._ Одведiть їх хто у першу хату, нехай дадуть притулок, а завтра я спровадю їх у Лебедин, - нехай там моляться за нас.
Медвiдь._ Проведи їх, Паньку, до мене.
Панько_. Ходiм.
1-а i 2-а молодицi_. Спасибi, добрi люде, за ласку. (Виходять.)_
ЯВА VII
Т i ж, без Панька i молодиць.
Медвiдь._ Ну, пане Саво, будь нашим отаманом. Порадь, порятуй, поки ще й нас не повiшали та не попалили.
Всi._ Заступись!
Чалий_. Аби слухали.
Медвiдь._ Що ти звелиш, все зробимо.
Всi_. Все, приказуй!
Чалий._ Гаразд. Тiлько перше всього ви знать повиннi й нашi думи, i нашi сили, щоб зважить все, на що йдете, та щоб не ремствували потiм, коли нам буде неудача, бо ждати всього треба...
Всi._ Слухаєм, слухаєм!
Чалий._ У Чорнiм лiсi, в яру глибокiм, в гущавинi такiй, що тiлько вуж пролiзе, ми кошем оташувались. Позад коша глибокеє провалля, а спереду i з двох бокiв рови глибокi покопали i, порубавши столiтнiї дуби, один на одного звалили. Вiйська маєм ми всього двiстi чоловiк i одну гармату. Це нашi сили, це наш замок, куди в пригодi ми можем заховатись! У цьому мiсцi не то що пан Потоцький, а всi українськi пани нехай зберуться, нас не добудуть, аби харчi були.
Грива._ Я пристаю до вашого коша! I, поки смерть мене не скосить, косити буду сам!

Медвiдь._ I я пристану.
Чалий._ Тепер, коли ви знаєте, якi в нас сили, послухайте i нашi думи.
Всi._ Слухаєм, слухаєм. (Слухають, витягнувшiї голови.) _
Чалий_. Я всю Україну об'їздив i серцем всiм переконався, що жити тут немає сили: отак, як вам, отак, як цим немировським бабам, отак усюди всiм! Пани з жидами, вiрними своїми слугами, укупi знущаються над всiм поспiльством i знову зневажають вiру православну, заводячи скрiзь унiю свою. Немає инчого рятунку: стару Україну покинуть треба всiм i заснувати нову на вiльних козацьких степах бiля Лугу Великого, за порогами понад Днiпром. Нехай зостануться мостивiї пани самi в своїх маєтностях великих i нюхають тi веснянi квiтки, за котрi панщину робити заставляють! Скажiть же всi, чи згоднi ви зi мною?
Всi._ Згода, згода!
Медвiдь._ Веди нас, Саво, куди знаєш.
Всi._ Всi пiдемо.
Грива._ З тобою, Саво, i на смерть не страшно.
Гаврило._ Як умирать, то й умирать.
1-й чоловiк_. Таке триклятеє життя, що жалкувать його не варт.
Медвiдь._ Ми всi наважились уже тiкать; та тiлько як же воно буде, коли не пустять, коли з путi знов за чуприни всiх нас приведуть назад?
Всi._ Еге... як же воно буде?
Чалий._ Завтра всi будьте готовi покинути село. Улягома, коли в дворi погасять свiтло, ми запалим оцю хату. Це буде гасло. Рушайте всi тодi з худобою, жiнками й дiтьми до нашого коша, дорогу вам покажуть; ми ж нападем на двiр i разом з тим пiдпалим всю оселю. Нiчна доба, пожежа, пальба з мушкетiв i гармати перелякають так усiх панiв i слуг їх вiрних, що вони, мов вiвцi, очмарiють i всi розбiжаться врозтiч!..
ЯВА VIII

Вбiгає Микита_. Тi ж i Микита._
Микита._ Ой пани-браття, страшно й розказувать, не то дивитися, що зараз робиться в дворi...

Всi._ А що там?
Микита._ Зiгнали все село до двору.
Чалий_.Ну?
Микита._ Все дворище освiчено смоляними бочками. Волохи стали у двi лави, а помiж лав стоїть народ. Позад людей волохи кiннi, i, нахиливши гострi списи до людей, на них всi наступають. Народ iде по лавi, а тут волохи з двох бокiв б'ють всiх по чiм попало батогами! Коли дiйдуть всi до кiнця лави, то знов женуть людей в другий кiнець i знову б'ють всiх батогами... Гвалт стоїть страшенний. Старий Харко лежить вже мертвий!
Медвiдь._ Проклятi! Проклятi! Батька вбили... (Хватає себе за волосся.)_
Всi._ О-о-о!
Микита._ На ганку сам сидить Потоцький, i на його очах волохи роблять осудовисько з жiнками i дiвками!
Всi._ Веди нас, Саво!
Медвiдь._ З дрючками, з косами - ми будем боронити рiдних!
Всi._ Помремо всi разом!
Медвiдь._ Запалим зараз все село i двiр.
Всi._ Запалимо! Саво, веди нас!
Чалий._ Не можу я на страту всiх вести вас безоружних! Я сам тремтю увесь вiд злоби, а мушу здержувать себе!.. Он як озвiрюють нашi серця! Та краще жить з вовками в лiсi, анiж з мостивими панами на слободах!
ЯВА IX
Тi ж i Гнат._
Гнат (на ньому куртка i штани з телячої шкури, на ногах постоли, сорочка обмочена в дьоготь; при боцi шабля, в руках мушкет)._ Сава тут?
Чалий._ Тут! Все знаю, брате, я i стою, як лев, прикований на ланцюзi; безсилля гнiтить душу, а злiсть i помста палять серце!
Гнат._ I злiсть, i помсту ми зараз вдовольним! От слухай, Як тiльки запалили смолянi бочки i почали згнущатись над людьми волохи, ми в мить одну усi бочки киреями накрили, i вони погасли. На дворi темно стало так, мов хусткою всiм очi зав'язало. Волохи очмарiли i всi стояли нерухомо; а ми тим часом коням їх, що у конов'язi стояли, розпорювали животи. Не вспiли ще до розуму прийти волохи, як крикнули страшенно ми: "Сава Чалий!" Волохи кинулись тодi до коней. Ми плюнули їм в вiчi з десяти мушкетiв i понеслись на своїх конях в степ!
Чалий._ Орле мiй, брате мiй. (Обнiма Гната.)_
Гнат._ Тепер же от що: тiкайте всi до хат своїх.
Всi._ Ведiть нас на волохiв!
Чалий._ Iдiть, привчайтесь слухать!
Виходять.
Медвiдь (на виходi)._ Ой горить душа! (Вийшов.)_
Грива._ Ех, жаль, що тут немає хоч поганенької якої
шкапи, вже б я вiд вас теж не вiдстав, а коса у мене добра
й довга. (Вийшов.)_
ява х
Сава _i Гнат._
Гнат._ Коли погоня буде, вони роздiляться на три шматки. Своїх поставив я в засаду. Ми кинемось на них з обох бокiв i ззаду, пальнувши перше iз мушкетiв; прочистимо ряди шаблями, а потiм всi урозтiч!
Чалий._ А конi нашi де?
Гнат._ Тут, бiля дуба, у яру.
Вбiга Медвiдь._
Медвiдь._ Летять волохи мов скаженi, i шлях освiчують верховi смоляними лихтарями.
Гнат._ Вiд такого свiтла далеко не побачиш! Ходiм! Поки вони пiднiмуться на гору, ми яром будем бiля наших!
Чалий._ О, коли б я мав тепер сто рук i в кожнiй змiг тримати десять шабель, щоб заплатить гординi i покарать її пиху, то i тодi б, здається, ще не вдовольнивсь. Ну, брате, або дома не бути, або слави добути!
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
Палац. По пiдняттю завiси на сценi пусто.
ЯВА I
Входить Шмигельський_, за ним Жезнiцький_.
Жезнiцький._ Ха! То пану так здається; я ж запевняю, що новий цей ватажок єсть справжнiй Сава Чалий._
Шмигельський._ Пан Жезнщький готов всiм посполитим дать одно iм'я "Сава Чалий" i разом всiх на палю посадить!
Жезнiцький._ Пан Ян щось проти мене має, бо скiль-ко раз траплялось, що пан менi все робить i говорить навпаки!
Шмигельський._ Не по душi менi кривава праця! А пан Чеслав купається щодня в хлопськiй кровi i кожний день шукає нових жертв тiлько для того, щоб вдовольнить свою жадобу кровi.
Жезнiцький._ Помилка то велика! Я хлопiв непокiр них на користь краєвi караю... Важкий це обов'язок, правда; тим бiльша честь тому, хто його виповняє.
Шмигельський._ Честь?! Фi! Мучить безоружних хлопiв, втинать їм голови, садить на палю - це не шляхетське дiло, для того є волох, татарин, нiмець...
Жезнiцький._ Я б пана Яна з охотою на палю посадив за такi речi.
Шмигельський._ Нехай пан Чеслав стережеться, щоб часом справжнiй Сава його не злапав i не утнув йому язик.
Жезнiцький._ Сава сидить у мене тут в тюрмi, а пана Яна жде тюрма i кара за те, що вiн сприяє хлопам!
ЯВА II
Тi ж i Потоцький _з гайдуками i козачками. Жезнiцький _i Шмигельський _кланяються.
Потоцький (до Жезнiцького)._ Ну, що твiй Сава?
Жезнiцький._ Мовчить.
Потоцький_. Допитувать не вмiєш!
Жезнiцький._ Кiстки всi потрощив; диявол би, здається, вже забалакав, а вiн немов глузує: знай, усмiхаючись, мовчить. Я певен в тiм, що цей шакал не хто другий, як Сава Чалий!
Потоцький_. Ми двох вже Сав на палю посадили- одного вслiд за другим; а через день пiймався третiй гайдамака, i Савою себе вiн теж назвав! Тепер мовчить, як кажеш, i ми не знаєм, хто вiн?!
Жезнiцький._ Сава Чалий, присягаю! Першi два - то були простi хлопи, бо не видержував тортур з них нi один, принаймнi хоч кричали, а цей диявол очима тiлько свiтить i мовчить - це Сава, присягаю!
Шмигельський._ Такий самий Сава, я чув, сидить в тюрмi у Бiлiй Церквi за те, що ограбив московських крамарiв... Сав тепер багато по Українi...
Потоцький._ Повiсь його, то менше буде Сав.
Жезнiцький._ Щоб страху хлопам бiльш нагнать i заспокоїть шляхту, його живим розрiзать на шматки i розiслать на ярмарки, а голову на майданi в Немировi поставить, щоб знали всi, що Саву вже пiймали i тяжко покарали!
Потоцький._ Так i зроби.
Жезнiцький._ Може, пан Ян прийде подивиться на операцiю?
Шмигельський._ Коли пан Чеслав з людського м'яса буде їсти бiгус, тодi прийду i я на звiра подивитись!
Потоцький (встає)._ Що за речi?.. Жезнiцький виповняє мої накази, то й я, виходить, звiр такий же, як i вiн? Прошу думать перше, а потiм говорить.
Жезнiцький_, потираючи руки, вийшов.
Якби я не любив пана Шмигельського за його розум оригiнальний, то за слова такi Жезнiцькому я дав би право побалакать з паном Яном за стiною!
Шмигельський_. Нiчого дивного у тiм би не було! Тигри i шакали тепер бiльш в цiнi, нiж люде з серцем i характером шляхетним!
Потоцькии (сiдає)._ Пан Ян, побувши при дворi у Морштина, набрався химерних поглядiв на хлопа, i тим самим вiн зопсував рицарський характер - став баба!.. Морштин єсть ворог України, вiн милосердiєм своїм над хлопом помiг тому, що купи гайдамацькi скрiзь розплодились, i все псують, i нищать край, що ледве змiг ожить пiсля руїни.
Шмигельський._ Ясновельможний пане! Навiщо ж так багато мук i кровi? Кари кривавi й муки зроблять хлопа нашого шакалом; шакаловi ж лиш м'ясо пахне всюди!
Потоцькии (гнiвно)._ Хлоп був шакалом, єсть i буде! Паля i шибениця - от мiй девiз!
Шмигельський._ Ясновельможний пане, прошу ласкаво звернуть увагу на мої речi. Прошу не гнiватись i дать вельможне слово, що я речами своїми не одверну вiд себе ласку панську.
Потоцький._ Тiлько для того, що пан Шмигельський оригiнал, я буду слухать.
Шмигельський._ Бiда у тiм, що вельможне панство не зна i знать не хоче, як хлоп живе! А хлоповi далеко гiрш живеться, нiж панським коням та собакам!
Потоцький._ Ну, що ж би ти хотiв? Щоб я поставив усiх хлопiв замiсть коней на стайнi, давав вiвса їм, нiгтi їм обтинав, чесав їх кудли, чи як? Або щоб в палацi моїм замiсть собак на килимах лежали хлопи? Ха-ха, тодi при-йшлось би вiкна всi повибивать, бо й сам би чорт не висидiв у кiмнатi, коли з десяток хлопiв там покласти!
Шмигельський._ Я не для того просив дозволу говорить i ласки панської мене послухать, щоб пан вельможний пожартував над тим, що я давно хотiв сказать, вiд чого в мене серце кров'ю окипає.
Потоцький._ Чого ж ти хочеш? Щоб я був хлопам хлоп?
Шмигельський._ Нi. Ясновельможний пан - монарх народовi свойому; пiд власною рукою вiн має двiстi тисяч хлопiв, вiн мусить знать народ свiй i як народ його живе, а вiн того не знає...
Потоцький._ А сто дияволiв! Ти гнiв ворушиш в серцевi мойому! Вiдкiль же хлопа знаєш ти?
Шмигельський._ Я жив серед народа, я братавсь з ним, з одної миски їв i рядом спав!
Потоцький_. Фi! Менi здається, що у пана Шмигельського i тепер в сорочцi кузки лазять!
Шмигельський._ Але то не заважає менi знать, що скрiзь великi податки нищать хлопа i хлоп не має права писнуть, бо карати його має право усякий челядинець панський. Нiколи б смут цих не було, i ми б про гайдамак не чули, якби в вiдносини до хлопiв заложенi були справедливiсть, любов вселюдська, бо хлоп український з природи добрий...
Потоцький._ Розбещений i злий з природи! Не знає сам, чого вiн хоче, i рад би свiт весь запалить i самому згорiть в тому вогнi! Кидає працю, iде в лiси, живе грабунком, а за помiччю таких харцизiв, як Сава Чалий, збирається у купи i напада не тiлько на двори, але й на замки, i ллє рiчками кров шляхетську! Так що ж, чи не звелить нам пан сидiть згорнувши руки i ждать, поки усiх нас не порiжуть хлопи?
Шмигельський._ Ясновельможний пане, прошу не гнiватись, я ще своїх думок не висловив цiлком! Я не кажу, щоб нам сидiть згорнувши руки... I суд, i кара мусять робить своє дiло; я тiлько хотiв, щоб пан вельможний зауважив причини тi, з яких пiднявся гайдамацький рух, щоб власною рукою й правом вельможний пан, як монарх, причини тi навiки знiс зо всеї України; щоб справжнiй суд тiлько по кодексу судив i всiх однаково карав! Тодi не буде мiсця для шибениць, тортур i паль, бо кров, коли її, як воду, точать, ту має силу, що не страшить i не придержує учинки, за котрi нiби ллється, але, як масло те в огонь, ще бiльше пiдлива в запеклi людськi душi жадоби кровi! Поки ж на Українi будуть кривди проти поспiльства, якими б муками народ ми не карали, не дiждуться спокою не тiлько нашi дiти, але й онуки нашi! Я скiнчив!
Потоцький._ Ха-ха-ха! Оригiнал! Пан Шмигельський єсть знаменитий оригiнал! Вiн проти всiєї шляхти йде, проти законiв Речi Посполитої, заступається за бунти, що хочуть потоптать пiд ноги навiть власть корони! Оригiнал! За все, що пан сказав, звелiв би зараз я його повiсить, але тодi не буде у всiй Речi Посполитiй нi одного оригiнала!.. Твою оригiнальнiсть я цiню й прощаю тобi твої безумнi речi! Я не сердюся на пана так само, як нi один король не сердивсь на шута за його прикрi речi!
Шмигельський._ То єсть образа, ясновельможний пане, я...
Потоцький._ Ну! Оригiнали сердиться не мають права, коли до їх химер прихильнi i слухають їх королi! Вони повиннi мать собi за честь таке поводження запанiбрата! (Пауза. Сiда. Мовчить, потiм говорить спокiйно.)_ Бунти всi кров'ю пiдпливали споконвiку, i гайдамацький бунт потоне а чи погасне у хлопськiй кровi. Це закон... Пане Яворський!
Яворський (пiдбiга)._ Слухаю пана!
Потоцький._ Пiди зараз...
Яворський._ Слухаю пана... (Бiжить до дверей.)_
Потоцький._ Пане Яворський!
Яворський (вертається)._ Слухаю пана!
Потоцький._ Куди ж пан? Я ж ще нiчого не сказав.
Яворський._ Слухаю пана.
Потоцький мовчить. Яворський не встоїгь на мiсцi.
Потоцький._ В великiй залi зiбралась шляхта околична
Яворський._ Так.

Потоцький._ Нехай пан пiде i запросить...
Яворський. _Слухаю пана. (Бiжить.)_
Потоцький._ Пане Яворський!
Яворський (хутко вертається)._ Слухаю пана.
Потоцький._ Потап! Дай кухоль води!
Потап _дає.
Прошу пана напитись!
Яворський._ Бардзо дзiнькую! *_ Я нiчого не їв.
Потоцький._ Прошу, прошу випить.
Яворський п'є.
Тепер пан спокiйнiше мене буде слухати до краю.
Яворський._ Слухаю пана!
Потоцький._ Запроси шляхту сюди, тiлько не всiх разом - перше двох-трьох.
Яворський._ Слухаю пана. (Бiжить, але од дверей хутко вертається, так нiби його знов Потоцький кликав.)_
Слухаю пана!
Потоцький._ Пан все вже вислухав. Прошу iти тихо до салi, бо пан так прудко лiтає, що забува мої прикази часто.
Яворський._ Слухаю пана. (Пiшов тихо.)_
Потоцький _смiється. Входе Жезнiцький._
ЯВА III
Т i ж i Жезнiцький_.
Жезнiцький._ Четвертував i розiслав скрiзь шматки вiд падла Сави Чалого.
Потоцький._ Коли б той Сава та не воскрес. Ти рiжеш їх, як тих курчат, а вони плодяться, як пацюки.
Жезнiцький._ То менi сором. Я ще нiкого не зарiзав, а смертi предаю харцизiв по закону.
Потоцький._ Що є нового?
Жезнiцький._ Коли ми голову Сави, настромивши на палю, ставили на майданi, я запримiтив двадцять запорожцiв.
Потоцький._ Ну?!
Шмигельський (про себе)._ Новi жертви.
Жезнiцький._ Або ж вони хотiли Саву визволить, або розглядають замок, щоб зненацька напасти.
Шмигельський._ Ясновельможний! Запорожцi цi тут третiй день, вони купують конi для коша.
Жезнiцький._ То хитрiсть козацька; це гайдамаки, я їх добре знаю: пики страшнi, замурзанi, очi як у вовкiв, i нi один бестiя не уклонився менi, i нi один, побачивши, як ми стромляєм палю, не сказав - боже поможи!
Потоцький._ Чого ти захотiв! Вели їх всiх захопить, допитайся - звiдкiля, чого?
Шмигельський._ Коней купують, запевняю!
Потоцький._ Обережнiсть не вадить!
Жезнiцький._ То я їх зараз захоплю i посадю в тюрму. (Вийшов.)_
ЯВА IV
Яворський_, панi Качинська _з дочкою (вони кланяються). Потоцький _сидить, ледь кивнувши головою. Качинська_ держить молоденьку дочку за руку.
Качинська._ А це моя дорога єдина цурка, єдина утiха! (До дочки.)_ Кланяйся!
Дочка присiдає.
Яка я рада i щаслива єсьмь, що можу бачити ясновельможного пана. (До дочки.)_ Кланяйся!
Дочка присiдає.
Я третiй день чекаю щастя бачити нашого заступника, добродiя нашого. (До дочки.)_ Кланяйся!
Дочка присiдає.
Потоцький._ То я паню добре знаю. Чого ж хоче панi?
Качинська._ Коханий мiй муж, царство йому небесне, був вiрним слугою панським. Кохала я його, як свою душу, але пан буг * * _розлучив нас, i я зосталася вдовою з дочечкою своєю, сирiткою - Касею звуть. (До дочки.)_ Кланяйся!
Кася_ присiда.
З панської ласки маю п'ять хлопiв з хлопками, i тi не слухають: яєць не несуть, курей не дають, суничок i горiхiв не збирають в лiсi, прядива самi не мають, та ще i Чалим Савою лякають. Один бестiя утiк. Я сама мушу собi їсти варить, а Кася моя, - (до дочки)_ кланяйся! - сама, вибачайте, сорочки стирає. Вони мене в гроб вженуть своєю непокiрнiстю, а Касю мою, - (до неї)_ кланяйся!-так настращали, що бiдне дитя не спить та цiлу нiч зiтхає. (До дочки.) _Кланяйся! Нема у нас заступника, нема мого коханого малжонка * * * _Яся; за другого ж вийти замiж я не можу, бо так кохаю свого покiйничка, як свою душу!..
Потоцький._ Панi менi вже обридла своїми скаргами на хлопiв! Пане Яворський!
Яворський _пiдбiгає.
Яворський._ Слухаю пана.
Потоцький._ Я б хотiв...
Яворський._ Слухаю пана. (Хоче йти.)_
Потоцький._ Прошу ж слухать до кiнця, а нi, то, може, пану дать води?
Яворський._ Нi, бардзо дзiнькую, я сьогодня нiчого солоного не їв.
Потоцький._ Зроби менi велику ласку.
Яворський._ Слухаю пана.
Потоцький._ Женись, я буду твоїм сватом...
Яворський._ Слухаю пана.
Потоцький._ Панi Качинська! От я даю п'ять тисяч злотих приданого паннi Касi i хочу, щоб вона зараз повiнчалась з паном Яворським; тодi буде у вас заступник, i ви мене зоставите в спокої!
Качинська._ Ясновельможний пане! Доня моя... (До Касi.)_ Кланяйся!
Кася_ присiда.
Доня моя занадто молода, вона про шлюб зовсiм не дума, їй ще треба пiдождати пари; а коли вже ласка панськая для бiдної вдови, то краще я повiнчаюся з паном Яворським.
Потоцький._ Пане Яворський!
Яворський._ Слухаю пана!
Потоцький (показує на стару Качинську)._ От пану наречена. Сьогоднi хочу i весiлля справить.
Яворський._ Слухаю пана.
Потоцький._ Пане Яворський, поцiлуй свою наречену!
Яворський._ Слухаю пана. (Iде до Качинської.)_
Качинська._ При людях соромно. Нехай уже по шлюбi, ясновельможний пане!
Потоцький._ Пане Яворський! Прошу до шлюбу зараз.
Яворський подає руку Качинськiй. Кася_ присiда Потоцькому. З дороги Качинська обертається.
Качинська._ А коли ж ясновельможний пан дозволить взять п'ять тисяч злотих?
Потоцький._ По шлюбi.

Яворський._ Слухаю пана!
Вийшли.

ЯВА V
Тi ж, без Яворського_, Качинської _i Касi_, а потiм Жезнiцький _i гайдук.
Потоцький._ Ха-ха! Серед таких тяжких обставин для розваги приятна комбiнацiя! Потап! Пiсля шлюбу закликать Яворського до мене - я його не пустю до Качинської, буде з неї п'ять тисяч злотих! Ха-ха!
Входить гайдук з листом, за ним Жезнiцькнй.
Гайдук (подає лист)._ Вiд хорунжого пана Реви лист.
Жезнiцький (потирає руки). А_ при ньому скованого гайдамаку привели.
Потоцький (читає)._ "Вчора бiля Очеретного я наскочив на гайдамацькую ватагу, розпудив хлопцiв, порубав, а ватажка Саву Чалого на суд ясновельможного пана посилаю!" (Говорить.)_ Знову Сава! Четвертий Сава! Подле iм'я, коли його почуєш або вголос вимовиш, то мов гадюка в пазусi ворушиться й сичить. (Читає.)_ "Тепер околиця вся наша вiд страху спочине, бо цей харциз Сава так настращав усiх, що рiдка хто не схоплюється в снi i не кричить це подле iм'я! Усi з'їжджались до мене, коли почули, що гайдамака Сава Чалий у мене в руках. Вже вся шляхетська околиця знай радiє, що Саву пiймали, а хлопи похнюпили носи i посмирнiли. Тепер ми будем спать спокiйно". (Говорить.)_ Даремно! (До Жезнiцького.) А_ приведи сюди харциза; побачим, що за птиця!
Жезнiцький._ А може б, перше пiдпекти?
Потоцький._ Поспiєш ще, давай сирого.
Жезнiцький._ Слухаю. Запорожцi всi в тюрмi, а один утiк; коли б не гайдамаки, чого йому тiкать? (Пiшов.)_
ЯВА VI
Тi ж, без Жезнiцького.
Шмигельський._ Ясновельможний пане! Коли вже я оригiнал, то дозволяю собi все, що думаю, говорити прямо.
Потоцький._ Через шлюб Яворського я в гуморi. Говори.
Шмигельський._ Нехай Жезнiцький не спiшить допитувати запорожцiв; можна ж певнi вiдомостi мать вiд коша.
Потоцький._ Покриють, гадюки.
Шмигельський._ Не треба звiра дратувать! Вiдомо пану, коли українська партiя в Лисянцi без всякого суда сорок запорожцiв смертю скарала, якими муками жидам i шляхтi заплатили їх товаришi?
Потоцький._ А ми поквитаємось!
ЯВА VII
Тi ж i гайдамака, скований i зв'язаний, бiля нього козаки з списами.
Потоцький (довго дивиться на гайдамаку)._ Ти знаєш, хто я?
Гайдамака (довго дивиться на Потоцького)._ Може, знаю, а може, й нi!
Потоцький._ I смерть твоя, й життя - в моїх руках!
Гайдамака._ Може, в твоїх, а може, й нi.
Жезнiцький._ Гадюко! З тобою пан Потоцький розмовляє!
Гайдамака._ Може,. Потоцький, а може, й нi.
Жезнiцький._ Я з тебе живого здеру шкуру за такi слова.
Гайдамака._ Може, здереш, а може, й нi.
Потоцький._ Стривай! Хто ти? Скажи по правдi- я тебе зараз одпустю.
Гайдамака._ Може, одпустиш, а може, й нi.
Потоцький._ Признайся, я тобi сто злотих дам, ти Сава Чалий?
Гайдамака._ Може, Сава, а може, й нi.
Потоцький (бере з столу пiстоль i цiлить в гайдамаку)._ Говори: ти Чалий? Уб'ю, як собаку!
Гайдамака._ Може, уб'єш, а може, й нi.
Потоцький _стрiляє; осiкається пiстоль.
А бач, не вбив!
Потоцький. _На палю його зараз!
Гайдамака. _Це той Потоцький, що розум в нього жiноцький.
Потоцький. _Посади його в бочку i задави димом вiд
сiрки.
Гайдамаку виводять.
Ну, пане Шмигельський, що з таким народом зробиш?
Шмигельський._ З таким народом можна весь свiт покорить!
Потоцький._ Ти мене дратуєш не менш, нiж цей диявол; стережись!
Шмигельський._ Я шут, оригiнал; менi ясновельможний пан дозволив говорити все, а в пана слово королiвське, i я знов смiло говорю. Вели, ясновельможний пане, замiсть мук i кари, розкувать його, нагодувать ного гарненько, дай йому добрий кухоль горiлки - i вiн тобi розкаже все, а муками i страхом нiчого ти вiд нього не добудеш!
Потоцький._ Ха-ха-ха! Гайдамаку вiтать, як дорогого гостя? Оригiнальне! Гукни Жезнiцького!
Шмигельський (до козачка)._ Поклич пана Жезнiцького.
Потоцький._ Чудово, чудово!.. Почнем харцизiв частувати, музика буде грати їм, нехай танцюють п'янi бестiї, а пiсля танцiв i на палю!.. Нехай оригiнальне умирають... Ха-ха-ха!
Входе Жезнiцький._
Розкувать гайдамаку, дать йому добре їсти, поїть горiлкою три днi, щоб кожний день був п'яний, як на весiллi, а Лейба нехай грає йому на цимбалах веселу до танцiв! Ха-ха-ха! Нова кара! Ну, чого стоїш? Ти м'яса хочеш? Буде м'ясо! На третiй день, коли нiчого нам харциз не скаже, посади його на палю; Лейба буде грать йому веселу, а вiн нехай конає, бестiя, пiд танець.
ЯВА VIII

Тi ж i гайдук з листом.
Гайдук_. Ясновельможному вiд хорунжого Реви лист. (Вийшов.)_
Потоцький (читає)._ Сава Чалий!.. (Говоре.)_ Диявол! Знову це гадюче iм'я!.. (Читає.)_ "Сава Чалий нас обманив. Навмисне вiн послав малий загiн, його посiкли ми i ватажка пiймали, а той сказав, що нiби Чалий вiн. Його послав я вашiй мосцi * _. Тим часом справжнiй Сава на другу нiч з загоном чоловiк у двiстi напав на Очеретне, забрав з комор пшоно, сало, весь хлiб, всiх коней, сорок пар волiв, дочку пiдстарости Курчинського, прекрасну Зосю, взяв i щез, як дим в повiтрi!" (Говорить.)_ Диявол! Диявол! Диявол! (Читає.)_ "В погоню пiшла хоругв Ружицького". (Говорить.) _О, коли б його пiймали, я мiсяць би його горiлкою поїв, поки б не збожеволiв вiн, а потiм на цепу водив би його по всiй Українi. Нi, це не чоловiк, це, певно, чорт назвався Чалим.
Шмигельський._ Це мiф, ясновельможний пане. Певно, кожний ватажок навмисне Чалим себе зве.
Потоцький._ Нi, нi!.. Це надзвичайний чоловiк, це не мiф; а тiлько так його всi фиглi цiнять гайдамаки, що кожному б iз них хотiлось Чалим буть!.. Але то все мiзерiя!.. Сава справжнiй був в Карапишах. Вiн на очах Миколи Потоцького i трьохсот його волохiв погасив бочки смолянi так легко, як свiчки; пальнув у вiчi всiм з мушкетiв, щез як вiтер, потiм побив погоню, i небiж мiй з волохами своїми мусив свiтом рушить, бо думав вiн, що сила Сави переважить його силу; а Сава в той самий день спалив всю слободу i вивiв хлопiв всiх в степи далекi! Га?.. Це страшний, це надзвичайний, це цiкавий чоловiк! Пане Шмигельський! Ти говорив, що знаєш народ, що жив ти довго серед його, тобi вiдомi всякi фиглi, бо ти й вояка добрий... їдь, iди, 'що хоч роби, найди i приведи менi ти Чалого! Вiн не дає менi спокою, не буду їсти й спать, поки його я не побачу! Я його помилую, я його хочу побачить... Пообiщай йому маєтностi великi, сто тисяч злотих, вiд короля шляхетство; i все те я, клянусь, добуду, дам, тiлько нехай пристане на мою руку i поможе менi гайдамакiв всiх переловить!.. Це iм'я - Чалий - сила! Це та сила, що приворожує людей до себе! Ради краю, ради спокою одшукай i приведи менi Чалого, бо коли до себе ми його не переманим, то гайдамаччина Хмельниччиною стане!
Шмигельський._ Я згоден, i пiду шукати Чалого хоч зараз, i жив не буду, а знайду його, i коли вiн справдi є, то переманю його сюди. Але для поспiху у такiм дiлi прошу ясновельможного я пана написать до Сави лист i приложить свою печать гербову, бо Сава, певно, так не ввiриться менi, а в тiм листi пообiщай йому вiльготи для поспiльства, про якi я говорив вже його мосцi!
Потоцький._ Умови з хлопом? Хлоповi лист? Багато хочеш ти!
Шмигельський._ Iсторiя складається з помилок, i коли тi, що на чолi стоять народу, свої помилки поправляють бажанням стать на певний шлях, - вони достойнiї сини отчизни!
Потоцький (пiсля паузи)._ Ходiм! Я дам тобi до Сави лист. I коли справдi Сава є i гайдамакiв припинить поможе, тодi я все зроблю i для поспiльства, аби надалi вже життя спокiйне забезпечить Українi.
Шмигельський._ А коли ця думка золота та стане дiлом, вона всю Посполиту Рiч i заспокоїть, i прославить!
Завiса.
ДIЯ ТРЕТЯ
КАРТИНА 1
Лiс. В глибинi насипано двi купи грошей; купи покритi воловими шкурами. Бiля куп вартовий з списом у руцi.
ЯВА I
Вартовий (пройшовшись)._ Нема ще варти; а час би вже й перемiнить мене!
Входить п'ять чоловiк козакiв.
Чотири одягненi в чорних свитках, при шаблях, з мушкетами за плечима i списами в руках, а п'ятий у запорозькому жупанi.
А от i нова варта - даремно ремствував. Пильнує добре старшина!
Запорожець._ Панько! Ти будеш на вартi бiля грошей.
1-й вартовий_. Приймай! Тут двi купи грошей: одна - срiбнi, друга - мiднi! Нехай скарає того бог, хто вiзьме шаг iз грошей кошових.
2-й вартовий._ Щоб сонця я не вздрiв, коли я сам вiзьму або кому дозволю взять хоч шаг один iз грошей кошових.
Запорожець._ Тепер ходiмо далi змiняти вартових. 1-й вартовий_. Я тут вас пiдожду. Запорожець._ Гаразд.
Зникають.
ЯВА II Т i ж, без запорожця i варти.
1-й вартовий_ (набиває люльку)._ Добре все заведено у нас. Кожний чоловiк знає своє дiло. А все то Сава!
2-й вартовий_. Кажуть, що коли б Саву нашого та кошовим на Сiчi обiбрали, то вiн би об'явив вiйну ляхам.
1-й вартовий_. Пiдожди, вiн i так вийде битись в чисте поле; адже скрiзь розсила листи - присоглаша до себе малi купи, збирає хлiб, пшоно i сало. Вже i тепер надбали стiлько, що стане нам на цiлий рiк.
2-й вартовий_. Гармат нема.
1-й вартовий_. Сава достане... Розумно править 'i справедливо!.. А за ту дiвку, що в Очеретнiм Клим захопив, якого всiм нагнав i сорому, i страху!.. Що ви, каже, хочете, щоб мене розбiйником лiчили i щоб вiд мене одвернулись люди нашi? Хiба на те зiбрались ми, щоб дiвчат захоплювать в полон? Смертi предам, хто таке вчинить другий раз!

2-й вартовий_. I правда, хiба ми татари... А ти не чув, де ту дiвку дiли?
1-й вартовий_. Визвавсь якийсь митець, з нових, i повiз її додому.
2-й вартовий_. То правда, що митець. Одвезти дiвку назад додому важче, нiж вихопить було її iз дому, бо то гуртом, а це один. Не довезе її вiн до Очеретного. Коли пiд'їзди панськiї пiймають, то повiсять, бо дiвка ця - дочка пiдстарости, здається!
ЯВА III
Тi ж i запорожець з вартовими.
Запорожець._ Зараз прибуло iз Сiчi двадцять братчикiв.
2-й вартовий_. Ростем на силах.
Запорожець._ Листа од кошового привезли.
1-й вартовий_. Може, й Сiч до Сави нашого пристане. Коли б бог дав, та щоб мерщiй у поле - помiрятися з ворогом, а то без дiла сумно тут сидiть!
Запорожець._ Голота сiчова поривається до нас, так старшина придержує: вона поспiльству не сприяє, бо i сама б по-панськи жить хотiла.
1-й вартовий_. Дарма! Голота нишком таки тiка до нас iз Сiчi. Тепер у нас в кощi народу сила.
Запорожець._ Та й ще з поспiльства прибувають. Для того ж то й харчами так запасається наш Сава.

1-й вартовий_. Харчiв нема куди й дiвать: сто горлових ям повнiсiнькi, зерна. Вже потомилися на жорнах хлiба молоть.
Запорожець._ Хлiб - перве дiло. Звiдцiль нас не добуде цiле вiйсько, аби харчi.
1-й вартовий_. Та Сава зна, що робить.
Запорожець._ Розумний.
1-й вартовий_. Та й побратим його Гнат Голий, бра, незгiрше.
Запорожець._ Запальний дуже.
1-й вартовий_. Коли б вони не посварились, бо Гнат частенько згарячу на Саву гнiватися став.
Запорожець._ Вони брати, хрестами обмiнялись, то хоч i скаже згарячу що Гнат, йому всякчас, як я примiтив, Сава вибачає.
1-й вартовий_. Дай боже, щоб усе було гаразд!
Запорожець._ Ходiм - почуємо, що там нового нам братчики iз Сiчi привезли.
2-й вартовий_. Цiкаво дуже! Шкода, що я не буду з вами.
ЯВА IV
Тi ж. Сава_ i Шмигельський._
Чалий._ Здоровi, пани-браття!
Запорожець_ (а за ним i другi)._ З поворотом, пане отамане!
Чалий._ Спасибi! Що нового?
Запорожець._ Двадцять братчикiв приїхали iз Сiчi i привезли листа якогось.
Чалий._ Цiкаво, що за лист! А ми горiлки десять барил привезли, сушеної риби добули i десять пар волiв... Нехай горiлку Грива на замок запре i варту там поставить, - рiч ласа... Рибу нехай складуть у тому куренi, де сало й сiль, волiв порiзать на обiд, а що зостанеться, то посолить i тi бочки докласти, котрi не повнi ще. Оце й усi хазяйськi справи. Тепер за вiйськовi приймемся. Клич старшину i запорожцiв тих, що лист iз Сiчi привезли, нехай їдуть i инчi, хто має охоту слухать новини.
Запорожець_ i вся варта пiшли, 2-й вартовий_ стоїть вглибинi бiля грошей нерухомо, спершись на спис.
ЯВА V
Сава Чалий _i Шмигельський _на передкону.
Чалий._ Тепер з. тобою побалакаєм на самотi. Цiкаво дуже знать, як ти довiз до Очеретного панну Зосю? Тебе послав навмисне я, щоб спробувать твою козацьку вдачу перше, а потiм вже прийняти до коша. Ну, розказуй, побачимо твiй хист.
Шмигельський._ Прекрасна панна Зося - дочка пiдстарости Курчинського iз Очеретного. Iсторiю її давно вже знає вся околиця. Так я i скористувався цим. До першого села Потоцького привiз нас рудий орандар. А там, умовившись з панянкою, ми розказали цiкаву байку, що нiби панну Зосю я вiд тебе викрав. Всi радiли i приймали нас, як дорогих гостей! А потiм у кочi панськiм до самого Курчинського у Очеретне одвезли. I я батькам вiддав дочку, вони ж менi за те коня дали, як сокола, прудкого.
Чалий._ Розумно й хитро! Митець з тебе не послiднiй, i я тебе охоче приймаю до коша.
Шмигельський._ Я он який радий, що так сталось, що в час короткий заслужив вiд тебе, пане отамане, щире слово i хвалу!
Чалий._ Скажи ж менi тепера, хто ти?
Шмигельський._ Шляхтич Iван Шмигельський._ Служив при панських я дворах, але не змiг дивитися на тяжкi людськi бiди, так от i втiк сюди.
Чалий_. А ти правду кажеш?
Шмигельський._ Хiба у вас тут солодко живеться, хiба не смерть тут кожного чека щодня чи в полi, чи на палi?, То за якi б же ласощi хотiв брехать тобi, мiй батьку?
Чалий_. Та й то правда. Вiд розкошiв до гайдамацького коша не пiдеш!.. Якi ж ти кривди такi бачив, що утiкати вiд панiв тебе примусили вони?
Шмигельський_. Кривди? О, та хiба їх перелiчиш? Найбiльша ж кривда в тiм, що не однаковий для всiх закон, а справжнього суда зовсiм нема, i той, хто дужчий, чужеє право зневажа...
Чалий_. О, то ти розумний, бачу, в батька син, та й вчений неабияк. А що ж би ти хотiв зробить, щоб кривди тiєї не було?
Шмигельський._ Занадто вже великую цiну даєш ти розуму моєму... Ти, пане отамане, народну волю чиниш, ти на чолi стоїш коша значного, обмiркував усе давно i знаєш, певно, чого хочеш i що робити будеш?.. I от себе всього я вiддаю на твою волю, бо сам я знаю тiлько те, що жити так, як ми тепер живем, - несила, що все скiнчиться знов руїною, спокою ж в тiм не буде!
Чалий_. Ти наче серце й мозок маєш мiй i язиком моїм говориш! Не маю я охоти кров безоружних проливать i плюндрувати край!.. На бой чесний, на груди - груди, покликать хочу я панiв. Для того сили я сюди збираю. Або поляжем всi в бою, або заставимо панiв зменшити панщину й податки i рiвний суд всiм дать! А тих, хто чуже право зневажає, карати смертiю, хоч би то був i пан значний.
Шмигельський._ З тобою поруч я готов рубати ворогiв твоїх думок, а за одну краплину твоєї кровi готов я виточить усю свою!
Чалий._ Я чую щирiсть в твоїй мовi; до тебе я душею лину i дуже рад тому, що шляхтич ти освiчений i поруч станеш з нами, щоб боронить народ!.. Будь моїм приятелем, а коли що, то i пораду добру дай.
Шмигельський._ За щастя за велике я те маю, що ти мене приятелем назвав, i всiм життям своїм тобi я дружбу докажу.
Чалий._ Вiрю. (Помовчав.)_ Слухай, скажи менi: що, Зося рада, щаслива тим, що до батькiв вернулась?
Шмигельький_. Нi.
Чалий (зiтхнувши)._ Дивно! Чого ж бо то?
Шмигельський._ Дiвоче серце ти запалив коханням!.. На тобi ось вiд панни перстень. Прощаючись зо мною, панна Зося дала цей перстень i сказала: вiддай Савi i скажи йому, що я його кохаю й кохати буду все життя, i рада б бiльш була зостатись з ним, анiж вертатися додому.
Чалий (зiтхнувши)._ Жалкую й я, що сталось так. Ця дiвчина мiж гарними була б найкраща! Сказать по правдi, її краса опанувала мною теж, а очi яснiї, як небо, вже другу нiч менi спати не дають! Признаюся тобi, що я хотiв женитись з нею, бо i вона на теє була згодна. На превелику силу я задавив своє кохання, щоб не пошкодило воно моїй метi - повстанню! I от тепер одвiз її додому ти, а я щодня зiтхаю й думаю про Зосю; хоч не пристало це менi, та що ж робить, коли нiяк не можу серця вгамувать... Але... забудеться, пусте!
ЯВА VI
Тi ж i Гнат._
Чалий._ Здоров, мiй брате! А це той козарлюга вже вернувся, спровадивши дiвча, що я тобi розказував про нього... Але я бачу, брате, що ти сумний iзнову? Що сталось?
Гнат._ Нудно тут сидiть згорнувши .руки. Щодня ми чуємо, як в Тульчинi, Немировi, Лисянцi стинають голови братам, що смiливо боронять право, а ми тут мовчки ждем слушного часу, хоч нас набралось стiльки, що всю Брацлавщину поставити уверх ногами можна! Пора i вам почать зненацька нападать, i рiзать, i палить напасникiв.
Чалий._ Брате! Ти тiлько мстити хочеш, а я прогнать всi кривди хочу з України, щоб не було потiм причини нам кров братерську знову й знову проливать! Про це не раз уже тобi казав я... I от-прийдуть до нас всi тi ватаги, яким листи я розiслав: i на Подол,_ i на Волинь - i виступим тодi у поле справжньою вiйною! Буде ще час i силу, брате, i завзятiсть показать!
Гнат._ Поки там що, а ми тепер страху нагнали б їм i сала залили за шкуру!
Чалий._ Поспiєм ще, пожди, щоб згарячу не зопсувати дiла, - я жду людей, я жду гармат... А от почуємо, що кошовий нам пише.
ЯВА VII
Тi ж, запорожцi i гайдамаки, одягненi як посполитi, в свитках, при шаблях. Деякi в одних сорочках, при зброї, у польських кунтушах, постолах.
1-й запорожець._ Ось тобi лист вiд кошового
2-й запорожець._ А нас от двадцять, не вважаючи на те, що там написано в листi, прийшли тобi на помiч, батьку отамане!
Всi запорожцi. Нашi голови батьковi Савi!
Чалий._ Спасибi, лицарi преславнi! Що ж тут в листi цiкавого, побачимо. Ану лиш, пане Iване, прочитай, будь нам за писаря, у нас нема,
Шмигельський (читає)._ "Рiч Посполита..."
Всi загули: "О-о-о!"
Чалий._ Слухайте, пани-браття, тихо!
Шмигельський._ "Рiч Посполита жалобу московському урядовi вчиняє, що запорожцi, з'являючись на Українi, пiднiмають усе поспiльство проти панiв; що хлопи кидають грунти й оселю, iдуть в лiси й степи i там, при помочi сiчовикiв, складаються в загони i, мов татари, нападають скрiзь на шляхту, на жидiв, навiть на замки; що край не має спокою, що все кругом плюндрують гайдамаки, пожежею й грабунком нищать Україну! А з поводу цього уряд московський приказує карати смертiю тих сiчовикiв, которi до гайдамак пристануть. Приказ цей об'являю i сам наказую вiд себе всiм, хто на Українi, - вернутись в Сiч, справляти службу вiйськову, оберiгать границi, не потурати гайдамакам, розганять їх, ловить утiкачiв i вiддавать на суд вiйськовий, щоб смертiю карати непокiрних".
Всi мовчать.
Чалий._ Чули, панове?
Гнат._ Це так! От i досидiлись!
Починається гвалт: говорять всi разом. Серед гвалту повиннi скiлько можна видiлятись Гнатовi слова.
1-а купа_.

Гнат._ Пани ляхи самi всьому виною, вони знущаються над всiм посполитством, що оселилося на слободах, вважаючи на привiлеї!
Всi._ Так, так...
Гнат._ 3 жидами, вiрними своїми слугами, укупi зневажають вiру православну, заводять унiю. А пани, замiсть того щоб припинить себе i свою челядь, лютують на народ. Бояться, щоб не повстали всi,та з страху самi себе розпалюють.
Всi._ Правда, правда.
Гнат._ Ощади не дають нiкому, i вiшають, i на кiлки садовлять всiх, i винуватих i невинних. (Переходить в третю купу.)_
2-а купа.
Гаврило_ (почина на реплiку: "От i досидiлись")._ Хоч не живи на свiтi!
Медвiдь._ Хто ж за нас заступиться, коли вiд нас i Запорожжя вiдсахнеться?
Грива._ А запорожцiв хiба милують?
Медвiдь._ Де зустрiли - на палю!
1-й запорожець._ Попустили себе так. Перше не посмiв би нiхто з братчиками розправляться!

Гаврило._ Всi жили вiльно на Вкраїнi.
3-я купа_.
2-й чоловiк._ Як же його видержиш, коли такi податки, що цiлий рiк треба робить, щоб хоч вiдкупитись.
Микита._ I на панщину, i на варту, ще й грошi плати.
2-й чоловiк. _Коли ж робить на себе?
Микита._ Тепер вже тi й померли, що йшли на слободи i мали привiлеї, а ми за них роби!
2-й чоловiк._ А тiлько писнув хто, зараз на ланцюг, яке ж це життя? Хто його втерпить?
Микита._ Не то на ланцюг, а й смертi вiльно предать.
2-й чоловiк (до запорожцiв)._ Просимо вас, братчики, не кидайте нас!
Всi._ Не покинемо.
Гнат._ Послухай мене!
Всi._ Тихо, тихо! Слухайте сюди!
Всi стихають.
Гнат._ Коли покинуть нас всi запорожцi, то ми й самi! Пани отамани i вся чесна громадо! Не ми гвалтуємо проти ляхiв, але вони гвалтують проти нас! Вони самi людей усiх без милосердя смертi продають, аби попався, хоч i невинуватий, а потiм ще й кричать на увесь свiт, що ми харцизи, що ми плюндруєм край. Тепер у Сiч он закликають всiх затим, мабуть, щоб бенкети заводить, садити гопака, напившись всмак горiлки, або щоб вкупi з кошовим ми посiдали над Днiпром i удили удками рибу, тодi як тут неправда скрiзь панує i ллється братня кров рiчками!..
По-лицарськи - нiчого сказать! Чого ж мовчиш ти, Саво? Ти
кошовий, ти нам усiм старший, ти голова, скажи своє ти
слово, що будемо робить?
Всi_. Кажи, батьку отамане!
Чалий_. Треба покоритися наказовi.
Гнат_. Як? Покинуть все i в Сiч вернутись, а посполитим панщину робить?!!
Чалий_. Слухай.
Медвiдь_. Мовчи, Гнате! Слухаєм!
Всi_. Слухаєм! Слухаєм!
Чалий_. Посидимо до часу слушного ми тут, у цьому мiсцi тиxo; зберем до себе всi ватаги; за грошi тi, що маєм, придб; ємо гармат як можна бiльше; тим часом затихнуть трохи валтовнiї листи магнатiв, ослабне обережнiсть в замках, у юзкошах почнуть купатись знову вороги, московська варта iiд спокою засне, i вже тодi розправим крила, та не загона їй малими, а вiйськом дужим, як батько наш Богдан колись, на замки їх безпечнi нападем! В бою на груди - груди ми вiзьмем верх; я певен в тiм, бо набереться вiйська десять тисяч, -тодi усiх панiв заставим поважати нашу вiру, дать суд i пiльги посполитим!
Гнат_. Поки сонце зiйде, роса очi виїсть! Навколо скрiзь народ катують безоружний, а ми тут будемо мовчать i ждать:
Чалий_. Готов i зараз я вiддати голову свою за скривджений наш люд, але що ж виграє вiд того люд той самий, коли я як необачнеє хлоп'я, у поле вискочу з малими силами, i там поб'ють запевне нас i всiх потроху переловлять! Не хоч я так умирать, як той баран, що у рiзню його ввели i там, з 'язавши йому ноги, ножем блискучим вже бiля горла повели а вiн лежить та блимає очима! Я хочу вмерти так, як лицар: з шаблею в руцi, в бою чеснiм, помiрявшись на силах ворогами! Пождемо, панове! I ти, мiй брате, не будь на цей час тим волом, що хоч печи його, а вiн не встане, коли ляже, i послухай моєї ради!
Meвiдь_. Пождемо?
Дехто_. Пождемо...
Запорожцi (неохоче)._ Як так, то й так...
ЯВА VIII
Тi ж, варта, з нею запорожець.
3-й Запорожець. Аж ось де кiш ви заснували? Ну й безпечi ж тут! Далеко безпечнiше, нiж там у нас на Сiчi... Коли б мене Якiв, що варту розводив, не пiзнав i не гукнув на мене, то в вiк би вiчний не догадався, що тут є кiш такий великий i на Запорожжi славний своїми ватажками i фиглями з панами! Тут так усе, нiби у шапцi-невидимцi!
1-й запорожець._ А ти звiдкiль? Здається, ти на Україну поїхав коней купувати для коша?
3-й запорожець._ Поїхало нас дев'ятнадцять, а тiлько я один утiк.
1-й запорожець_. А другi ж де?
3-й запорожець._ Повiсили в Немиров!.
Грива._ За вiщо?
3-й запорожець._ За шию!
Чалий._ Та ти, брат, не пустуй, а дiло нам скажи.
3-й запорожець._ А що ж тут говорить? За гайдамакiв всiх їх полiчили, i як вони не одмовлялись - не помогло! Скарать же були радi, бо знали ще, що й грошi є, - то й грошi всi досталися сiпакам! А я не був на той час з ними, так заховався у своїх людей, i думав я, що їх одпустять, а їх усiх на п'ятий день повiсили. Тодi я сiв на свого коня та так ушкварив, що й кiнь здох через сутки. Тепер пiшкбм до Сiчi прямував, щоб сповiстить принаймнi кошового, де дiлись братчики-сiчовики.
Всi запорожцi. Гей, до помсти! Нападем на Неми-рiв! Спалим!
Чалий._ Пiдождiть, панове, до слушного часу, не псуйте ви моїх замiрiв, а тодi разом заплатимо за все; тепер ми ще не готовi!
Гнат._ А-а!.. Згинь все, що так вагається, як Сава! Не треба нам такого кошового!
Запорожцi_. Не треба!!
Гнат._ Згинь i вся пузата старшина на Сiчi, коли вона боїться смертi глянуть в вiчi i нас мовчать примусює у такий час, коли очима й ухами своїми ми бачимо i чуємо, якi страшеннi кривди роблять нам! Не хочу я так жить, як тхiр; не хочу я паскудить свiт! Нащо те життя менi здалося, коли щодня безчестям покривають голови козачi? Краще смерть, нiж тут сидiть нам по кущах, поки не витягнуть усiх на палю! Не треба менi моєї голови! Коли її у полi я за правду не складу - нехай за правду кат рубає! Хто ж смертi з вас боїться, кому життя милiще честi, той на пiч нехай iде i там сидить з дiдами! Гей, товаришi! Хто до помсти, той за мною!
Всi._ Всi, до одного усi!
Запорожець._ Не треба Чалого!
Всi._ Не треба!
Запорожцi_. Вiн вагається!
2-й запорожець. _Нехай Гнат Голий буде нашим отаманом.
В сi (гвалтовно)._ Гнат отаманом!
Чуть голоси: "Чалий", iм'я Гната переважно, потiм Чалого не чуть.
Гнат, Гнат, Чалий! Гнат отаманом!
Запорожцi (роблять бiля Гната коло)._ Веди нас, Гнате, ти!
Гнат. _На Тульчин, на Немирiв, заплатимо за кров своїх братiв!
Всi. _О-о! Заплатимо!
Завiса.
КАРТИНА 2
Середина куреня. Вигляд конуса; дерева пiдрiзано i верхи їх зведено докупи, потiм зав'язано. Зверху навалено хворосту, трави, листя; замiсть стола великий круглий пеньок, замiсть стiльцiв малi пеньки навколо. В глибинi лiжко з дровеняк, заслано воловою шкурою, в головах сiдло.
ЯВА I
Чалий i Шмигельський._
Чалий сидить бiля стола, схиливши голову на руки, Шмигельський стоїть. Мовчать.
Чалий._ Все пропало!.. Немає згоди, немає одностайностi мiж нами. Одна бiда повинна б всiх єднать докупи, а ми йдемо урозтiч!.. Нiчому лихо нас не научило!..
Шмигельський._ Бiда, що кожний хоче старшим бути i керувать, а через те один - будує, другий - руйнує!

Чалий._ I от усе зруйновано, усе пропало.
Шмигельський._ Нi, ще не все пропало, Саво!
Чалий._ Все, все, все! (Встає.)_ Жадоба помсти в них така велика, що здержати її, як здержать воду ту, що ринула крiзь прорвану греблю, нема у чоловiка сили! I понесуть вони тепер на Україну i смуту, i пожежу, i кров проллють рiками, без жадної користi для народа, а потiм i самi на палях всi сконають.
Шмигельський._ Так будем рятувать Україну вiд гайдамацької руїни!
Чалий._ Як же ти її, сердешну, порятуєш?
Шмигельський._ Поїдемо до гетьмана Потоцького в Немирiв! Вiн дасть усю милицiю свою пiд твою руку, i ми поможемо йому прогнати гайдамацькi купи, що лиш озвiрюють панiв проти людей, а люд проти панiв. Коли ж настане мирнеє життя, - тодi лиш процвiте наш кран! Споглянь: пiд панською рукою за час короткий пустиня стала оживать, життя на нiй в громадський стан складатись почало; не руйнувать же його нам, а i самим сприять такiй будiвлi треба.
Чалий_. Це ти придумав гарну рiч: рятувать народ вiд нього самого i помагать ляхам для себе лиш життя спокiйне будувати з кiсток i людської кровi! Що то шляхтич! Заговорила лядська кiстка, проснувсь мостивий пан i зуби показав.
Шмигельський._ Нi, Саво! Ти помиляєшся! Я лях лиш через то, що ним родився; а серце, розум i душа - ведуть мене не тим шляхом, яким iдуть усi ляхи, бо я бажаю рiвностi, спокою, щастя i добра - не тiлько шляхтi, але всiм людям!
Чалий._ Ти солодко говориш так, що вiрить хочеться тобi, i боязко стає, щоб ти медовими речами не отруїв душi.
Шмигельський._ Коли ти вислухаєш все, що я тобi повiдаю, i коли в чiм побачиш мою кривду, вiддай мене на суд громадi, спали живого на вогнi, на палю посади, - як схочеш, так i покарай: в твоїх руках i смерть моя, й моє життя, тобi його безпечно довiряю; та й страху я не знав нiколи i не знаю, бо раз у раз робив i говорив я те, що правдою вважаю!
Чалий._ Говори, послухаю, що хочеш ти сказать, - цiкаво.
Шмигельський._ Послiднiй час я у Потоцького, у гетьмана, в Немировi служив, i вiн послав мене шукати Саву Чалого, щоб привернуть його на панську руку, як лицаря, для помочi, щоб лад дать на Вкраїнi i вгамувати гайдамацький рух!
Чалий._ Так ти пристав до мене, зробивсь приятелем моїм, залiз у саму душу для того, щоб струїть її?
Шмигельський._ Свiдчусь богом, нiчого я не мав лихого на метi, а щиро те робив, що за добро лiчив! Слухай! Я бачив, як бачу i тепер, що гайдамацький рух лиш край руйнує, без жодної користi для народа, - це й сам ти зараз тут сказав, - i взяв на себе я порученiсть Потоцького в надiї тiй, що чесно я тебе умовлю покинуть гайдамакiв, щоб рятувати край наш вiд руїни! Коли ж я зрозумiв твiй лицарський замiр добуть народовi права справжньою вiйною i сам. побачив власними очима, що ти готуєш певнеє повстання, що ти не простий ватажок, яких чимало, а лицар, воєвода, - я серцем i душею став певним другом твого дiла, бо вiдаю, що тiлько силою одняти можна те, що силою

у тебе одняли! Я залишив Потоцького замiр, i, все життя своє зламавши, в думках я вже з магнатством воював i ждав тiї хвилини, коли на дiлi змiг би показать, що вiрний син я України! I що ж? Замiр великий твiй, як дим в повiтрi, розлетiвся! Замiсть вiйни - безладний рух пiднявся знову; бiля стерна став Гнат Голий, чоловiк без жодної освiти, i поведе братiв на страту, а край - на певну гибель! Тепер зосталося одно: пристать до гетьмана Потоцького, i я тобi це прямо говорю!
Чалий._ Ти щиро кажеш - чую серцем! I правда те, що все пропало; для мене ж шлях другий зостався: подамсь в Гетьманщину, на той бiк України, i там пожду слушного часу! Жалкую я, що бранку Зосю одпустив... Тепер би одружився з нею i всi вояцькi замiри кинув, її хороша врода, i стан гнучкий, i чорнi брови, i русая до пояса коса, i очi, мов неба чистого блакить, - стоять i день, i нiч передо мною. Вона б тепер своїм коханням мої всi рани залiчила, i повернув би я своє життя на мирне, тихе господарство.
Шмигельський._ Там, бiля Немирова, живе й вона...
Чалий._ Тепер не пара ми. Тут ми були вiльнi й рiвнi;
а там нас роздiля глибокеє провалля: шляхтянка й гайдамака-хлоп!
Шмигельський._ Гетьман сам вельможний посватає за тебе Зосю, й не посмiють її батьки на теє не згодиться, коли вона тебе кохає! Там заведем ми господарство i заживем, як слiд людям; годi нам хижими вовками тинятись по лiсах!
Чалий_. Думка хороша i принадна, але диявольська спокуса в нiй сидить! За всi оцi принади повинен буду я товаришiв своїх ловить i вiддавати їх на палi!
Шмигельський_. Чого ж на палi? Це й вiд тебе, й вiд умов залежить.
Чалий._ Умови?! Ха-ха! Якi з панами там умови? Я знаю добре тi умови й сам! Приставши до панiв, я мушу й серцем, i душею таким же паном буть, як i усi. Без милосердя i ж-алю до хлопа, повинен зрадить вiру й унiї сприять зо всеї сили!
Шмигельський._ Нехай тебе боронить бог вiд цього! Я сам з презирством одвернусь тодi вiд тебе! Зостанься вiрним ти народовi свойому; нiхто тебе не силує його зраджать, а лиш користi його ради мир i спокiй насади, прогнавши гайдамацькi купи! А потiм, ставши рiвним шляхтичам усiм на Українi, ти гнатимеш i унiю, й злочинну шляхту так само, як гайдамакiв, з України, i тим народнi бiди поменшиш. Та й сам з коханою дружиною ти заснуєш своє гнiздо i поведеш свiй рiд на щастя i добро усього краю.
Чалий._ Думки твої летять, мов ластiвка, легенько й прудко, немовби й справдi легко так все те зробить, про що так гарно ти говориш!.. О, коли б я певнiсть мав, що полегчу народнi бiди i що умовини мої пани додержать, то не вагаючись пристав би до Потоцького я зараз.
Шмигельський._ Якi ж твої умови?
Чалий._ Щоб грецька вiра благочесна на Українi лиш цвiла, а унiя щоб i не пахла; щоб, замiсть панщини, платили люде чинш такий, який умовились платить, на слободи йдучи, i суд щоб рiвний був для всiх!
Шмигельський._ Такi умовини я сам Потоцькому поставив, коли згодивсь тебе до нього кликать. I ось ти маєш лист вiд гетьмана самого, в котрiм умови цi вiн власною скрiпля рукою. А крiм того, сто тисяч злотих вiн тобi дає, маєтками значними надiляє i обiща шляхетство вiд короля. На лист - читай!
Чалий (читає)._ Так... лист з печатiю гербовою... Правда, лист обiщає те, що кажеш ти! Що ж це зо мною? Менi здається, що я на матiр руку пiднiмаю! Страшно менi стало, а лист цей пече мою руку!.. На - вiзьми його назад!
Шмигельський (берелист)._ Тобi дають такi умови, яких би ти й вiйною, певно, не добув, i ти вагаєшся? Не хочеш край оборонити вiд руїни, не хочещ сам з коханою дружиною своєю iзвить гнiздо, не хочеш рiд свiй повести на щастя i добро усьому краю?! Ну, так скажи ж, чого ти хочеш? Я твiй, куди мене ти поведеш, я з тобою скрiзь пiду; i тут, i там - я вiрний твiй слуга! Веди мене ти сам, куди ти хочеш!
Чалий._ Не знаю, не знаю, не знаю! I там, i там провалля! Немає рiвного шляху, яким привик ходить я!.. О ненько, моя рiдна Україно! Невже ж тобi судилося весь вiк топить своїх синiв у братнiй кровi, палить i нищить все вогнем затим, щоб, утопившись i потерявши дiток славних, ти надiвала знов ярмо i тяжко знов пiд ним щоб ти стогнала?.. Чи я ж того хотiв, що сталось?.. Я керував стерном, до певної мети мiй човен плив, а хвиля навiсна стерно те вирвала iз рук моїх i понесла на скелi гострi човен мiй, розiб'є на трiски його i всiх братiв потопить!.. Що ж менi тепер робить?.. Чи й менi сидiть на човнi, щоб разом з другими втопитись, а чи боротись з хвилею i власними руками достати берега другого?.. Боротись! Боротись!.. Коли стерно iз рук моїх однято i другому до рук оддано i бачу я, що човен поведуть на неминучу гибель, - я кидаю свiй човен i випливу на другий берег сам! Так, так! На берег, на другий берег! I там ми будем рятувати: вiру, народ i край вiд нової руїни! Давай сюди Потоцького умови! Я... iду! (Бере листа.)_ Там кохання, там слава мене жде!.. Прости мене, моя Україно, коли я помиляюся, а помиляючись, тобi печаль i горе нове принесу! Що хочу я народовi бездольному служити - я в тiм клянусь; коли ж помил у сам свою побачу, до тебе, нене, я вернуся таким же щирим сином, як i був, i всi грiхи спокутую я кровiю своєю!..
Завiса.
КАРТИНА 3

Палац.
ЯВА I
Жезнiцький _i Яворський._
Жезнiцький_. Ну, як же пан живе в малжонствi? Шлюб є присмака, кажуть, до життя!
Яворський_. Не вiр, мiй пане! Шлюб є така присмака, пiсля котрої потеряєш смак до самого життя!
Жезнiцький_. О, коли б пановi досталася Кася в жони, то, певно, вiн не те б сказав?
Яворський._ Нехай боронить бог! Вiд старої Качинської ¾ я тiкаю в двiр, а молода - сама б сюди тiкала, бо тут кавалерiв, як горобцiв у старiй стрiсi.
Жезнiцький_. То пан кобiт * * _зна дуже добре.
Яворський._ О пане! Надивився при дворах, бо я тут з молодощiв.
Жезнiцький_. То нащо ж пан женився?
Яворський_. А, пане, я женився з рощотом: панi Качинська - кобiта лiтня, її кавалери вже обминають, як хлоп порожi ю корчму, то я собi маю святий спокiй, бо моя панi упада тiльки за мною.
Жезнiцький_. Але то нудно!
Яворський_. Зате безпечно.
Жезнiцький_. То в кавалерськiм станi, як я бачу, найбезпечнiше.
Яворський_. Так... Кобiти люблять всi мужчин тiлько у каварськiм станi, бо для кобiти кожний кавалер є, пане, сирота котрого треба жалiть i ласкаво йому у вiчi заглядать.
Жезнiцький_. А пiсля шлюбу що?
Яворський_. Кобiти знов шукають сироту.
Жезнiцький_. Ха-ха-ха! То краще я зостанусь сиротою.
Яворський_. А хiба пан шлюб хотiв узяти?
Жезнiцький_. Хотiв було...
Яворський_. Аз ким, цiкаво?
Жезнiцький_. З прекрасною Зосею iз Очеретного, коли пан зна, та, на моє щастя, гайдамака Чалий її вкрав.
Яворський._ То щастя панське вже минуло, бо Чалий Зосю ту назад вернув додому.
Жезнiцький._ Невже?!
Яворський._ То пан не зна? Вона тепера тут, у замку, - приїхала сьогодня, гостює у своїх i всiм розказує немале диво; коли почує пан, то, певен я, - чуприна стане догори!
Жезнiцький._ Що, що таке? Пан наважився лякать мене!..
Яворський._ Зосю привiз додому наш пан Шмигельський.
Жезнiцький._ Що?! Шмигельський вiд Чалого привiз Зосю?
Яворський._ Так, так, пане, я сам чув!
Жезнiцький._ Ага, ага! Так бач, де пан Шмигельський опинився? До гайдамакiв, бестiя, пристав! Стривай же, попадешся ти менi. Насамперед обрiжу язика, як швайку, як жало, нехай, замiсть речей зрадливо-солодких, сичить, мов гадюка!
ЯВА II
Тi ж i Потоцький _з гайдуками i козачками. Всi йому кланяються низько, вiн iде до крiсла i сiда.
Потоцький (дивиться на Жезнiцького)._ Ну, ну - говори. Я бачу вже по очах, що пан Жезнiцький зна якусь цiкаву новину.
Жезнiцький._ Ясновельможний пане, є така новина, що боязко про неї говорить.
Питоцький_. Оте! З гайдамаками пан смiливо розправи чинить, а новина якась його лякає... Що там?
Жезнiцький._ Пан Шмигельський...
Потоцький._ Ну?
Жезнiцький._ До гайдамак пристав.
Потоцький._ О-о?!
Жезнiцький._ Вiн тепер у Чалого в кошi.
Потоцький._ А-а?! Так Чалий ще живий!
Жезнiцький_. Певно.
Потоцький._ Може, певно, а може, й нi!.. Звiдкiль же пан то знає?
Жезнiцький._ Курчинська Зося...
Потоцький._ Втiкла вiд гайдамакiв?
Жезнiцький._ Нi. її вiд Чалого привiз додому пан Шмигельський.
Потоцький_. Цiкава, справдi, новина. Що ж далi?
Жезнiцький_. Нiчого бiльш не знаю.
Потоцький_. Це не цiкаво... А хто ж знає?
Жезнiцький_. Пан Яворський.
Потоцький_. Пане Яворський!
Яворський. (пiдбiга)._ Слухаю пана.
Потоцький. _Я слухаю, а пан нехай говорить, що вiн зна.
Яворський._То моя жона менi казала...
Потоцький_. Ага! Ну, то поклич сюди...
Яворський_ (побiг)._ Слухаю пана.
Потоцький_. Пане Яворський!
Яворський (вернувшись)._ Слухаю пана.
Потоцький_. Кого ж пан буде кликать?
Яворський._ Жону.
Потоцький._ Так! На сей раз угадав! А як я бачу, пан Яворський дуже щасливий в малжонствi i хотiв би щохвилi бачить тут свою жону?
Яворський_. Так, ясновельможний пане, кожна хвилина бi з моєї жони менi здається вiком!
Потоцький_. Виходить, i панi Качинська тепер щаслива, бо я бачив її зараз в прийомному покою, то певно, що нуд iться дома за малжонком i тут його чекає... Поклич, почуємо, що зна вона про цю цiкаву справу.
Яворський._ Слухаю пана! (Пiшов.)_
Жезнiцький_. Найкраще, ясновельможний пане, по-кликатi сюди саму панну Зосю!
Потоцький_.То довго ждать, поки вона прибуде з Очеретного
Жезнiцький_. Нi, ясновельможний пане, вона тут, у нас у замку зараз приїхала й гостює у своїх.
Потоцький_. То чом же ти цього не скажеш? Клич зараз панну Зосю.
Жезнiцький пiшов.
Це єстi найкращий свiдок гайдамацького життя i, певно, знає Чалого, як себе саму.
ЯВА III
Тi ж, Яворський _i Качинська._
Качинська (крiзь сльози)._ Падам до нуг!
Потоцький_. Чого ж то панi так стривожена?
Качинська_. Мiй пане ясний, мiй батику, заступись за мене бiдну.
Потоцький._ У панi є тепер заступник.
Качинська._ Ох, ясновельможний пане, заступись за мене i оборони мене вiд мого заступника.
Потоцький._ Це iнша новина, нiж та, яку я ждав! Па,н Яворський кохає паню так, що i хвилина без неї йому вiко;м здається! На вiщо ж панi скаржиться?
Качинська._ Ясновельможний пане! Мiй покiйний муж, царство йому небесне, любив мене, i я його кохала, душi в собi не чула i плакала три днi, як вiн помер... .Жили ми собi, як голубiв пара! Коли ж, бувало, в чiм i провинюся перед ним, покiйничок, нехай над ним земля пером, бив мене легенько - трiйчаткою тонкою, бо й вiн мене кохав, душi не чув, то i жалiв, як своє тiло; а пан Яворський б'є канчуком! Змилуйся, ясновельможний пане, звели йому, щоб вiн трiйчатку завiв тоненьку!
Потоцький._ Пане Яворський.
Яворський (пiдходе)._ Слухаю пана.
Потоцький._ Ай-яй-яй! Як пану не сором жону свою бить канчуком?
Яворський._ Єй-єй, ясновельможний пане, не канчуком, а канчучком... тонюсенький: з сирицi вчетверо сплетений.
Качинська._ Я не привикла, ясновельможний, мiй покiйний муж...
Потоцький._ Пане Яворський, прошу завести для домашнього обiходу одностеблик.
Яворський._ Слухаю пана.
Потоцький._ Панi задоволена?
Качинська._ Дзiнькую.
Потоцький._ Ну, а тепер повiдай нам, що знаєш ти про панну Зосю?
Входять Зося i Жезнiцький. А от, певно, й сама панна. (До Качинської.)_ То панi бiльше менi не потрiбна!
Качинська (до Яворського)._ Мiй дорогий Ясю, я вже не буду ревнувать - не зачiпай ти тiлько Касю. (Бере його пiд руку.)_
Яворський._ Слухаю паню!
Вийшли.
ЯВА IV
Зося_, Жезницький_ i Потоцький_ .
Потоцький._ О, яка панна прехороша. Подлий хлоп - смак добрий ма! Панна єсть Зося Курчинська?

Зося._ Так, ясновельможний пане.
Потоцький._ Була в полонi i з полону повернулась? Хто ж панну викупив з неволi? Прощу повiдать все менi, бо Чалим я й гiсторiєю панни занадто цiкавлюсь.
Зося._ Як мене з дому вихопили, - ясновельможному пану, певно, бiльш вiдомо, нiж менi, бо я з страху зомлiла. Тiлько в полi уночi прийшла до пам'ятi. Я чула, як гайдамаки жартували над тим, що вiз мене. Нiч була темна, i я не бачила в лице нiкого. Коли це раптом стали, i я почула гомiн: "Отаман, отаман!.." Отаман крикнув грiзно: "Хто дiвку захопив?" Усi мовчали. Вiн гнiвну рiч до всiх держав, корив i смертiю стращав того, хто цей зробив учинок. Потiм звелiв двом козакам мене у корчму одвезти. Ми їхали лiсами, ярами глибокими ще цiлий день! Гайдамаки мене годували хлiбом сухим i так поводились, як з панною то слiд. Увечерi мене до корчми привезли i, наказавши жидовi рудому вiд отамана свого Сави, щоб вiн берiг мене, як ока, там покинули i сами вернулись.
Потоцький._ Бiдна бранка! Ну, i що ж потiм, панно моя хороша?
Зося_. Жиди щовечора менi казали: "Сьогодня буде, певно, Сава!" I я три ночi вiд страху не спала, бо кожний стук, маленький трiск чи шум од вiтру будив мене, i я тремтiла, сидячи на лiжку.
Потоцький._ Ну, ну!
Зося_. Жиди менi служили й догоджали, а байками про Саву так зацiкавили мене, що я нарештi вже сама його без страху ждала i бачити хотiла страшного всiм на Українi гайдамаку.
Потоцький._ I що ж, таки дiждалась?
Зося_ (зiтхнула)._ Дiждалась...
Потоцький._ I гайдамака скривдив панну!!
Зося_. О нi, ясновельможний пане. Сава - чесний лицар!
Потоцький._ Чого ж панянка так зiтхнула?
Зося_. Так.
Потоцький._ Ну-ну, далi!..
Зося_. Раз уночi, ми тiлько що лягли i погасили свiтло, - жидiвка у ванькирок, де я мешкання мала... менi прошептала: "Приїхав!.." Я одяглась мерщiй i вийшла назустрiч! Передо мною стояв лицар, кращого й мiж шляхтою не бачила нiколи, i усмiхаючись, i лагiдно, i мило промовив: "Не бiйся мене, панно, я тобi лиха не зроблю! Дозволь посидiти з тобою, побалакать i тим розважити моє суворе гайдамацьке життя!.." I ми балакали всю нiч; про скривджений народ вiн говорив, про панськiї неправди, потiм спiвав менi чарiвнi пiснi i зворушив мене до слiз... Два рази ще я бачила його, а потiм одвезли мене додому.
Потоцький._ Який же дурень Сава! Таке золото одiпхнув вiд себе. А хто ж панну привiз додому?
Зося_. Пан Шмигельський._
Потоцький._ Так пан Шмигельський гайдамакою вже став?
Зося_. Певно. Вiн називав себе Iваном Найдою. Коли ж до нього я призналась, велiв менi про це мовчать i у дорозi скрiзь звать Найдою.
Потоцький (до Жезнiцького)._ Га! Пане Жезнiцький! А що, коли i справдi наш Шмигельський до Чалого пристав?
Жезнiцький._ То найповнiша рiч, ясновельможний пане! У, бестiя! Коли б вiн менi тепер достався в руки!
ЯВА V

Тi ж i гайдук_, подає лист. А потiм Шмигельський_ i Чалий._
Потоцький (прочитавши)._ Стань коло мене, панно! Клич! Ну, пане Жезнiцький, готуй найтяжчiї тортури.
Входить Шмигельський _i Чалий._
Жезнiцький._ Я нi живий нi мертвий! Дозволь менi, ясновельможний пане, насамперед одрiзать язика Шмигельському, бо язиком своїм брехливим вiн обморочить всiх i виправдиться перед ясновельможним.
Шмигельський._ Саво, глянь!
Чалий._ Зося!
Зося_ (до Потоцького)._ Це вiн, ясновельможний пане! Глянь, який орел. Невже його скараєш? Ясновельможний пане, пожалiй його ради того, що пожалiв мене вiн, молю, бо смерть його - i моя смерть!
Потоцький._ Що ж це, пане Шмигельський, ти до гайдамакiв пристав?
Шмигельський._ Согрiшив, але покаявся, i от моя покута: ми вдвох приїхали служить тобi, ясновельможний пане! Це - Сава Чалий!
Жезнiцький (до Потоцького)._ На шибеницю їх обох мерщiй, ясновельможний пане! Вони задумали якусь нову зраду; а пан Шмигельський обморочить, - не слухай його.
Потоцький (до Чалого)._ Ти хто?
Чалий._ Сава Чалий. Жезнiцький (про себе крiзь зуби)._ Падло, падло,
Потоцький._ Гайдамацький отаман?
Чалий._ Був кошовим. Нинi слуга ясновельможного пана.
Потоцький._ Може, слуга, а може, й нi!.. Як вовка не держи, вiн в лiс втiче при першiй нагодi...
Чалий._ Коли добре та ласково поводитися з ним, то не покине вiн двора.
Потоцький._ А все ж такк на ланцюгу його держать не вадить...
Чалий._ Безпечнiше! Тiлько ланцюг такий треба придумать, щоб шиї вiн не муляв, а через те щоб вовче серце не злобою, але прихильнiстю до пана все бiльше й бiльше наливалось!
Жезнiцький._ I в цього, бестiї, язик медовий!
Потоцький._ Та єу мене i ланцюг такий, i певен я, що той ланцюг надiне Сава охоче.
Чалий._ Не знаю.
Потоцький._ Ти панну Зосю пiзнаєш?
Чалий._ О ясновельможний пане! Хто сонця не пiзнає, коли воно з-за хмар промiнням ясним i теплом освiтить i огрiє бiдну душу? Ця панна - моє сонце, i промiння її очей мене сюди манило бiльше, нiж тi умови, якi вельможний пан через Шмигельського менi прислав.
Потоцький._ Хоч рiжниця мiж панною й тобою така ж велика, як мiж небом i землею, але я рiжницю ту згодом згладжу. Тепер же для користi краю цим блискучим ланцюгом я прикую тебе до Речi Посполитої!
Чалий_. О, якби усiх невольникiв таким кували ланцюгом, тодi б неволi не було на свiтi, а лиш рай!
Потоцький._ Так завтра й шлюб. В придане маєте вiд мене села Рубань i Степашки, а на обiход завтра вiзьмеш з комори сто тисяч золотих. Чуєш, Саво? Я все зробив; тепер, пане Саво, покажи менi, що зробиш ти для мене i для краю.
Чалий._ Через два днi зруйную найстрашнiший кiш свiй, що в Чорнiм лiсi сам я заснував. Розжену бiльше двох тисяч гайдамакiв, що там зiбрались i думають ударити на Тульчин i Немирiв. Очистю всю Україну вiд менших я загонiв i тiлько одного прошу: полегшить долю посполитих, як то ясновельможний в листi своїм писав.
Потоцький._ Обiщаю.
Жезнiцький._ Ясновельможний пане! Чим же я заслужив таку образу? Панну Зосю я хотiв сватать, i вельможний пан дав менi слово, що буде моїм сватом, а тепер свата панну за гайдамаку.
Потоцький._ Правда, правда. Добре, що ти згадав! Але я силувать не буду панну красну... Панно Зосю! За кого хочеш замiж вийти: чи за шляхтича пана Чеслава Жезнiцького, чи за оцього гайдамаку - Саву Чалого?
3ося_. За гайдамаку.
Потоцький._ Ну, то що ж я можу зробить, коли пану пiднесли гарбуза? Панно Зосю! Стань рядом з Савою.
Зося стає рядом з Савою.
Нi, пане Жезнiцький, ти не пiдiйдеш так пiд пару паннi Зосi, як от Сава. _Глянь! Замiсть батькiв я вас благословляю.
Сава i Зося стають перед Потоцьким навколiшки i цiлують ного в руки.
Жезнiцький._ Триста дияволiв!
Завiса_.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Пуща. Печера в скелi.
ЯВА 1
Медвiдь _i Грива._ Перше Грива_, вилазить з печери.
Грива._ Якове! А ти на деревi?
Голос._ Сидю в гнiздi й чатую.
Грива._ Чатуй, чатуй! Ти хоч i кривий, а ухом своїм та оком нас оберiгаєш бiльш, нiж шаблею.
Голос._ Я чую, десь далеко їдуть верховi, але не видко ще.
Грива._ I дасть же бог такеє око й ухо!
Голос._ Еге! От же й не вглядiв, як з-пiд землi винирнув якийсь чоловiк i сюди прямує.
Грива._ Один?
Голос._ Один.
Грива._ Один, то байдуже! Це, певне, не ворог.
З-за кущiв витикається голова.
Хто там?
Медвiдь (виходить)._ Я!

Грива._ Медвiдь! Здоров, брате.
Обнiмаються.
А ми вже думали, що ти десь згинув. Медвiдь._ Мало не згинув.
Грива._ Пiвгоду ми тебе не бачили. Де ж ти пробував?
Медвiдь._ Пiсля того, як Сава кiш наш зруйнував, я
з купою малою скрiзь хазяйнував, поки той ирод Сава не
наскочив Грива._ Харциз!.. Зрадник!.. Падло! Унадився до ляшенькiв в Польщу паном жити...
Медвiдь._ Та й ловить гайдамакiв по степах... та ще иродiв син, що вигадав, скрiзь унiверсали розiслав i кличе гайдамакiв до себе, даруючи їм землi i вiльготи.
Грива._ Знаємо ми тi вiльготи! Ляхам, виходить, на користь щоб працювали.
Медвiдь._ А так. Половина мого загону пiшла до нього та й показали схованку нашу, а вiн наскочив i всiх половив. Здається, я один тiлько i втiк.
Грива._ Немає гiрше, як свiй: зна всi фиглi; нiкуди не сховаєшся вiд нього.
Медвiдь._ Вiн носом чує гайдамакiв.
Грива._ Ну, знаєш, ловить вовк, ловить, але ж i возка пiймають.
Медвiдь._ Ох, вiн, брат, характерник. Нiхто Сави не пiймає, хiба сам Гнат.
Грива._ Мабуть, що так. От же визвався Кульбаба, пiшов, щоб стратить Саву, i чутка пропала. Потiм знову Горицвiт пiшов, - i того нема. А мiсяць тому послав Гнат Дороша Кравчину, - цей, кажуть, з чортами наклада, - одначе щось i Кравчини нема довго.
Голос._ Нашi пiд'їздять. А далеко ще один чоловiк манячить. Темнiє, не бачу.
Медвiдь._ Поки дiзнаємось, де Сава, гляди, щоб не дiзнавсь вiн, де ми.
Грива._ Нi, у пущу цю вiн не пiткнеться, хитрий лис; бiльш на засiдках та зненацька, а тут прийдеться в ручки. Мiж цими скелями та в норах цих, як свiт стоїть, то, певно, ще нiхто не жив, а тiлько звiр водивсь i тут ховався. Ми тут убили аж двох медведiв i одняли у них цю хату для Медведя.
Медвiдь._ Для мене б то.
Грива._ Еге!
Смiються.
Медвiдь._ Сава у нас одняв, а ви у медведiв?.. Безпечне мiсце; а жаль, брат, старого коша у Чорнiм лiсi!
Грива._ I тепер ще така кипить у грудях злiсть, коли згадаю Саву, що сам себе, здається б, удавив.
Медвiдь_. I як то сталось так, що Сава зруйнував у нiч одну такий значний i сильний кiш?
Грива._ Зрада, як гадюка, пiдкрадається i вкусить! Ви ото пiшли з Гнатом на Немирiв, а я зостався наказним... Не ждали ми, не вiдали i не гадали нiчого того, що сталось! Ми ж всi тодi думали, що Сава з тiєї образи, що Гната кошовим настановили, подався з писарем своїм у Сiч, - i байдуже! Як повсякчас, так i тодi - скрiзь варта... а самi безпечно спали. Тiлько диявол Сава тодi не спав. Порiзав всiх вартових, обмотав прядивом, намоченим у смолу, навколо дерева, поклав пiд куренi смолянiї клубки i запалив!.. Прокинулись... Кругом огонь, як пекло, лiс палає, а з чого воно сталось - не знаємо, i кинулись рятувать скарби та утiкать... Багато тодi наших Сава половив...
Голос_: "Нашi недалеко".
Медвiдь._ Бусурман! Поки вiн поравсь з вами тут, а там приятель його Iван, що Найдою прозвали, засiвши в лiсi, ждав нас з великою гарматою. Близько пiдступив та теж зненацька й шарахнув з гармат! Вiд несподiванки ми вскочили в болото., Поки висiпались, вони нас обiгнули i стали збоку, - мусили ми тiкать, та у дорозi знову наскочили на ирода Саву, що повертавсь уже назад! Багато й там людей пропало, i розсiялися хто куди. От i досi не зберуться знов докупи.
ЯВА II
Тi ж, Гнат_, з ним гайдамаки й козаки. Кiлька чоловiк несуть прямо у печеру мiшки.
Гнат._ А, Медвiдь!
Всi._ Здоров, брате!
Гнат._ Як ся маєш?
Медвiдь._ Ледве утiк оце з рук Сави.
Всi._ У-у, зрадник!
Гнат._ Стривайте, попадеться вiн i нам у руки... Паюйте все, товаришi, помiж собою, а менi нiчого не треба; тютюн є, оливо i порох є, то з мене й доволi!
1-й запорожець._ Та ще ж немає всiх.
Гнат._ А й справдi, бiльш половини тут товаришiв нема; я собi замислився i не примiтив, де вiдстали.
1-й запорожець._ По дорозi є корчма, то певно, що там застряли.
Гнат._ Ото вже негаразд, що купи не держаться, - ще попадуться, коли погоня буде.
1-й запорожець._ Пiд самiссньким носом у немиров-ського пана в костьолi похазяїновали, то треба ждать погонi вiд самого Сави. Тiлько ж там мiж ними Молочай, Вернигора i Вовк, то не дадуть у кашу наплювать.
Грива._ Та так. А що там здобули?..
1-й запорожець._ Грошей до бiса i утвар всяка.
Голос._ Якийсь чоловiк спустився в балку... А десь далеко гупотить. Пильнуйте, братцi, бо так потемнiло, що я не бачу.
Гнат. _Скоро мiсяць зiйде. (До Медведя.)_ Якiв так бачить, як нiхто.
Грива._ Такого вартового немає в свiтi.
Гнат (до Гриви)._ А вийди, брате, подивись, що там за чоловiк.
Грива вийшов.
1-й запорожець._ А що, пане отамане, нема вiстей про Кульбабу?
Гнат. _Нема, як в воду канули й Кульбаба, й Горицвiт! Коли не вернеться й Кравчина, то сам тодi пiду я Саву добувать, щоб виконать присуд громадський i смертi ирода предать! А як складу i я, як инчi, голову свою, - iдiть другi його шукати, бо поки Сави смертiю не скараєм, не буде нам життя: вiн переловить нас усiх! Не менше Сави лиха робить Iван Найда, що вiн прийняв його був до коша i разом з ним пристав до ляха, то i цього пiймати i смертiю покарати треба!
ЯВА III

Тi ж._ Грива i Кравчина.
Кравчина. Здоровi, пани-браття! Як ся маєш, Гнате?
Всi. _Кравчина!
Гнат. _Насилу ми тебе дiждались! Ну що? Якi принiс ти вiстi?
Кравчина. Дещо вивiдав, але дуже мало; Саву не бачив - трудно приступить. Вiн женився на тiй дiвцi, що колись-то в Очеретнiй хтось з наших захопив. Живе бiля Немирова в селi Степашках, що подарував йому Потоцький, заселяє свої землi тими гайдамаками, котрi, пiймавшись, каються i присягають жити тихо. Кульбаба i Горицвiт попались на замiрi вбити Саву. Кульбаба покаявся i живе тепер в Степашк-ах, у тiм селi, де Сава; а Горицвiта Сава повiсив, бо той покаятися не схотiв.
Голос._ Гей, батьку Гнате! Ляск чуть такий, нiби б'ються на шаблях. Але не бачу я нiчого, бо мiсяць ще не вийшов з лiсу.
Гнат. _Певно, за нашими погоня! Тiкаючи сюди, вони покажуть шлях до нашого коша... Ану, товаришi, станемо у щiлинi, через яку бiльш трьох не пройде... Мушкети зарядженi?
1-й запорожець._ Наготовi.
ЯВА IV
Тi ж i Микита._
Микита._ Пани-браття!.. Погоня велика... Чалий Сава!..

Гнат._ Де?
Микита._ Отут вже близько, нашi б'ються, щоб не пустить сюди... Ох, дай води!..
1-й запорожець. _Вода в печерi.
Микита пiшов у печеру.
Гнат._ Даремно куль з мушкетiв не пускать, палить тодi, коли пальнути можна прямо в пику, щоб нi одна куля не пропала, а потiм рубай! Перший, хто побачить Саву, гукай на мене: я хочу сам заглянуть зрадниковi в вiчi! Микито! Де ж Микита?
1-й запорожець._ В печерi. (Полiз у печеру.)_ Микито!
Гнат._ Спитай, де саме вiн своїх покинув.
1-й запорожець (з печери)._ Та вiн увесь в кровi. Доходить! (Вилазить з печери.)_ Кров'ю зiйшов, умира.
Голос з дерева. У балцi б'ються. А на горi видко:
кiннi.
Гнат._ О, коли ще на горi i в балцi б'ються, то ми їх не допустим сюди. Зостаньсь, Медведю, ти один тут при скарбах; коли поляжем ми, ти заснуєш нову ватагу. Прощай, може, бiльше не побачимось. Ходiм, панове, яром, а потiм вискочим на гору. Вони не сподiваються, бо думають, що там уся ватага, i ми їм раптом, зненацька, вдарим в спину! Ну, панове, або дома не бути, або слави добути!
Всi._ Смерть усiм ворогам! (Вийшли.)_
ЯВА V
Медвiдь на кону, голос на деревi.
Медвiдь._ Якове! А що там тобi видко?
Голос._ Мiсяць виплив з-за дерев i гарно гору освiтив... Ой-ой-ой! Багато кiнних вискочило з балки... Всю гору вкрили - такого їх.
Медвiдь._ Виходить, нашi засiли в балцi, а там скелi-й болото - туди на конях не пiд'їдуть.
Голос._ Позлазили з коней. (Пауза.)_ Пiшi вiддiлились вiд кiнних.
Медвiдь._ Ой, поможи ж боже нашим добратись до гори. Не видко наших ще?
Голос._ Не видко.
Медвiдь._ Ото як довго! А боже мiй!
Голос._ Пiшi кинулись бiгом у балку! I нашi вилiзли уже на гору.
Медвiдь_. Ага!
Голос._ Нашi щезли за деревами.
Медвiдь._ Перебiгають, прикриваючись... Ну, що?
Голос._ Нашi кинулись бiгом до коней. Близько вже... Блиснули шаблi. Ай, що там робиться!.. Конi стають на диби... розбiгаються...
Медвiдь._ То колють коней шаблями в морди i пiд боки, щоб роз'ярить...
Голос._ Конi вже розбiглись врозтiч, а деякi на землi лежать i б'ються...
Медвiдь._ Перерiзали вожатих i покалiчили, виходить, коней, щоб решта ворогiв зосталась пiша...
Голос._ Нашi кинулись бiгом у балку... Нiчого не видко, тiлько гуркотить!
Медвiдь._ О, тепер пiшi на пiших, вони цього не ждуть! От де пекло буде! Певно, Якове, зостанемось ми вдвох з тобою, бо всi поляжуть.
Голос._ У балцi аж клекотить.
ЯВА VI
Тi ж i Молочай, ранений.
Медвiдь._ Молочай! А що там, як?
Молочай._ Я тебе одразу й не пiзнав... Дай води напитись... Умираю!..
Медвiдь (подає воду)._ Давай перев'яжу тобi я рани.
Молочай._ Де там їх перев'язать! Весь покарбований i у дiрках, як решето! Подумай, брате: тiлько що виїхали ми за корчму, наскочила їх цiла сотня при гарматi, а нас лиш тридцять. Одначе вистрiлить з гармати ми їм нi разу не дали. Три рази на скаку ми коней повертали вкруть i кидались їм в бiк - прорiзували наскрiзь i знов тiкали. Вернигора, я i Вовк перед вели, i в перший же наскок полiг Вернигора пiд шаблею Iвана Найди, того, що з Савою утiк. Вiн, певно, старший тут, бо Саву я не бачив. Так одбиваючись, добрались ми до лiсу, коней покидали i на болотi всi засiли. Вони вернулися на гору, бо кiньми у болото не полiзеш. Отут своїх покинув я i ледве жив болото перелiз, i от таки добрався до коша, а нашi там зостались, щоб не показати сюди шляху, i, певно, всi поляжуть, бо їх зосталось менш десятка!
Медвiдь._ На помiч їм усi пiшли i там, у балцi, вже зчепились в ручки.
Молочай._ Не подолiють, бо їх багато... Ох, чую, що сила мене кида.
ЯВА VII
Тi ж i дiд-знахар.
Знахар. _Що тут робиться? Либонь, весiлля десь кривавеє справляють? Лежу в своїй норi, i щось менi не спиться, а все здається, що в лiсi клекотить i брязкотить. Так я й пiшов сюди.
Медвiдь._ Батава страшна йде. Ось обдивiться лиш Молочая.
Знахар (полапав Молочая за руки, за голову)._ Ти, сину, зараз помреш, бо кров'ю стiк.
Молочай._ Одведи мене, мiй брате, у печеру. Прощай! Прощайте, дiду!
Знахар._ Поклонись там нашим всiм лицарям, що полягли за вiру православну.
Молочай (до Медведя)._ Може, доведеться тобi, якщо жив будеш, побувать у Медведiвцi. Спитай там про Марину Житню, то мати моя... Поклонись їй i вiддай цi грошi. (Дає.) _Та розкажи старiй в утiху все те, що знаєш сам про мене; а коли матерi не знайдеш, то на громадське дiло грошi поверни. Веди мене мерщiй - я смерть вже чую.
Медвiдь _повiв його в печеру.
Голос._ Нашi повертаються, тiльки щось мало їх.
Знахар._ Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають... Коли цiй рiзнi буде край?
Медвiдь (виходить з печери)._ Помер. Ще одного велетня не стало...
ЯВА VIII

Тi ж, Гнат, Шмигельський i решта.
Гнат._ А скiлько нас зосталось?
1-й запорожець._ Лиш п'ятнадцять, батьку, та й тi калiки всi.
Гнат._ Дорого ж ми заплатили! Сорок п'ять лягло!
Гайдамаки всi п'ють воду. Дiд роздивляється, перев'язує, шепче, дає пить зiлля.
Дай i менi води, мов у пропасницi, увесь горю. (П'є.)_ Сорок п'ять таких лицарiв... Ох! Нема Вернигори, Молочая... Вовка. Медвiдь._ Молочай дiйшов сюди i там з Микитою рядом помер.
3-й запорожець_. Вернигору оцей (показує на Шмигельського)_ проткнув!
Гнат_. О, цей багатьох поклав, вiн Вовковi у мене на очах голову розвалив. Я думав - Сава i, кинувшись на нього, звалив на землю, але i тут ми довго ще боролись, поки йому я рота не заткнув своїм кисетом з тютюном!
Запорожець_. Це старший! Чого ти куняєш?
Гнат_. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лiкар нагодився.
Медв_iдь (дає Шмигельському води)._ Напився?

Шмигельський (напившись)._ Спасибi.

Гнат_. Ну, дiду, перш усього до цього приступи, бо вiн вже вiша голову, а менi б хотiлося з ним побалакать, а потiм повiсить його.
Знахар (огляда Шмигельського)._ Вiн увесь рана. Тiлько в однiм ось мiсцi з правої руки найбiльш юшить, а то скрiзь зашкорубло.. (Шепче.)_ Ковтни. (Дає склянку.)_ Три рази...
Шмигельський п'є.
Гнат_. А тепер дай i менi доброго чого напитись, бо всього пече.
Знахар_. Стривай, давай руку. О, тут ще багато кровi. А не чуєш, нiде тепленька не тече?
Гнат_. Не чую. Певно, рани невеликi й зашкорубли. Обдивимось завтра.
Знахар_. На, пий. Це зiлля тебе зараз пiдтримає i сон добрий дасть.
Гнат (п'є)._ Ну, пане ляше, давай побалакаєм, бо скоро тобi стане легше - я тебе повiсю.
Шмигельський_. Я не собака, щоб мене вiшать! Хiба немає iнших кар? Посади на палю або шкуру здери з живого.
Гнат_._ Знайомий голос, i балачка чисто запорозька. Хто ти?
Шмигельський_. Iван Шмигельський, приятель твого найпершого друга й побратима.
Гнат_. Сави??! Пiзнав! О, чом же ти не Сава! Я б тебе не вiшав, а на цепу водив би за собою, а потiм вимотав би жили з тебе.
Шмигельський_. Мотай i з мене жили. Роби зо мною все, що з Савою б робив, i заспокой свою ти наболiлу душу. Нi ти, нi я, нi Сава в тiм не винуватi, що йшли ми рiзними шляхами... А якби Сави слухав ти, не так би склалося, як зараз є.
Гнат_. Найшовся б инчии Сава! Багато зрадникiв настало, що за панськi ласощi й принади свiй кидають народ i вiру, до инчого люду пристають та й ворогують там проти братiв своїх далеко гiрше й бiльше, нiж сам ворог!.. Скажи менi: що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким i був, чи паном став, як усi пани?
Шмигельський_. Для всякого створiння назначено, де й i як йому слiд жити!.. Риба живе у чистiй водi, птиця в повiтрi, звiр в норах, а чоловiк повинен жити так, як йому здається краще! Сава живе, як Сава; Гнат живе, як Гнат; Потоцький, як Потоцький.
Гнат. _В розкошах один, а тисячi без хлiба? На палю б вас усiх!
Шмигельський_. I тебе на палю треба посадить за те, що ти не знаєш, чого хочеш!
Гнат. _Рiвностi!
Шмигельський_. Однакових листiв на деревi нема.
Гнат. _Будь собi хоч семи п'ядей у лобi, носи на плечах скелi, але на мене й на моє руки не пiднiмай!
Шмигельський_. Одначе ти пiднiмаєш руку на моє життя, а хто ж тобi на це дав право?
Гнат_. Ти - зрадник! А поки душа моя живе у моїм тiлi, нiхто не спинить мої руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народовi свойому i одсахнулися вiд нього за панськi ласощi й принади.
Шмигельський_. I ти зрадник! Зрадив ти законам Речi Посполитої! Ти проливаєш кров i винуватих, i невинних;
ми ж виннi тiлько в тiм, що думали не так, як ти, а все ж таки служили краю.
Гнат. _Панам!
Шмигельський_. Тобi здається так, а нам iнакше. За кривди панськi ти хочеш помстою платить, шукаючи у тiм для ран народних лiкiв; а ми лiчить хотiли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить i дати спокiй Українi!
Гнат. _Панам!!
Шмигельський_. Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш, сам!
Гнат (мовчить)._ Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен в тiм, що до моїх думок пристанеш i Саву покарать менi поможеш!
Шмигельський_. Нi, Гнате! Як сонце й мiсяць нiколи не зiйдуться на своїй путi, так ми не зiйдемось думками.
Гнат. _Правда! Нас порiвня лиш домовина. Пани-браття. виведiть пана Iвана за кiш i там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити, Молочая й для пана Iвана; вiн варт того, щоб поховать його з сiчовиками вкупi.
Шмигедьський. Спасибi, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели, щоб по менi стрiляли три або чотири - певнiща смерть, бо коли один добре не влучить, прийдеться знову добивати, як собаку.
1-й запорожець._ Я в ухо тобi стрельну-i зразу смерть.
Шмигельський_. Ну, гаразд... Прощай, Гнате!.. Ходiм, пани-браття.
Пiшли.
ЯВА IX Тi ж, без Шмигельського.
Гнат. _Ти знаєш, дiду, що громада присудила предати смертi Саву. Послали двох на цеє дiло: один, Кульбаба, зрадив; другий. Горицвiт, сам смерть прийняв! Порай менi: кого тепер послати, щоб Саву смертi вiн предав?
Знахар._ Сави нiхто не вiзьме, нiхто не стратить. Тiлько ти вiзьмеш, тiлько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув вiн вiд братньої руки за грiх великий свiй! Та ще вiзьми Кравчину - при ньому смерть до вас не доторкнеться!
Гнат. _Коли призначено - то й станеться! Вiзьму Медведя i Кравчину та й зараз же пiду.
Знахар._ Iще моя вам рада: покладiть у чоботи своєї ви землi, щоб нiхто не знав вашої пiдмови.
Вистрiл.
Гнат. _Пропав зрадник! Так пропаде i Сава без пуття, без слави, так пропадуть всi зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товаришi, пiдем в дорогу... Лiсами, ярами я приведу вас в палац Сави i сам, своєю власною рукою його скараю!
Завiса.
ДIЯ П'ЯТА
Свiтлиця Сави, гарно убрана килимами. На стiнах зброя. Пiд стiнами турецькi канапи; напередi стiл. Вглибинi колиска.
ЯВА I
Зося_ колише дитину; бiля неї стоїть баба.
Зося_. Заснуло. Iдiть, бабусю, вiдпочиньте. Коли дитя прокинеться, я вас покличу.
Баба. _А коли ж, серце, будемо хрестити, бо вже ж пора:
чотири недiлi минуло, як дитя родилось, а ще й досi в хрест не ввели.
3ося_. Завтра, бабусю... Ждемо пана Шмигельського. Вiн буде кумом!
Баба. _А який пiп, панi, буде хрестить: чи наш, чи унiятський, чи ксьондз?
Зося_. Отець Iван.
Баба. _Оце добре. Дiти повиннi йти по батьковi... А де ж пан Шмигельський? Його вже третiй день не бачу, а вiн же в нас щодня?
Зося_. Пан Iван позавчора погнався за гайдамаками, що, кажуть, десь мiстечко i костьол геть обiбрали... А господи, коли б уже тих гайдамакiв не стало! Ловить їх Сава, ловить, а вони єсть i єсть. Та ще похваляються на Саву... Менi таки боязко за нього, а особливо, як пана Iвана немає дома.
Баба. _О моя кохана панi, хто осмiлиться до такого лицаря, як Сава, доступити? Кругом нас милицiя, i вся у пана Сави пiд рукою.
Зося_. Ото-бо мене й ляка, бабусю, що Сава дуже смiливий, а через те в дворi у нас, бува, частенько зовсiм немає козакiв. Та от хоч би й сьогодня - всiх розiслав.
Баба. _А двiрня в нас хiба мала?
ЯВА II
Тi ж i Сава._ Баб а, уклонившись, виходить. Зося_ обнiма Саву, потiм бере його за руку i веде до колиски, одводить частину полога. Сава довгенько дивиться на дитину, а Зося, обнявши Саву за стан, стоїть, схиливши йому голову на плече. Сава по хвилi спуска полог, цiлує Зосю i одходить вiд колиски.
Сава._ Мiцно спить, козарюга!.. Так що ж, Зосю, чи згодна ти, щоб синовi дать iм'я Гнат?
Зося._ Нi, нi! Менi той Гнат страшний, i я не хочу, щоб сина нашого так звали. Назвем його Савою. Це iм'я для мене миле, а коли тебе не буде дома, я, розмовляючи до сина, буду всякий раз говорить: "Сава! Мiй милий, мiй коханий", - i так менi здаватись буде, що я з тобою розмовляю.
Сава._ Ну, то нехай буде Сава! Може, малий Сава, як виросте, кращий буде, нiж його батько!
Зося._ Кращим вiд тебе не буде!
Сава зiтхає.
Чого ти, Саво, так зiтхаєш тяжко?
Сава (то нервово, то запальчиво)._ Ох, Зосю, так мене ксьондзи й пани неправдою своєю до вiри нашої грецької й до люду ображають, що каюсь iнодi за те, що до Потоцького пристав, i навiть... мучусь! Я кожний день все бiльше й бiльш помилку свою бачу... Кругом вовки, що їсти овець хотять, а пасти їх i стерегти - не мають навiть в думцi, i кривда через те, як панувала скрiзь, так i панує, i не менi, я бачу, її на Українi побороти!
Зося._ Що ж там сталась знову, Саво, що ти стривожив так себе?
Сава._ Був я у попа! I так наскаржився менi отець Iван на пробоща, що я хотiв поїхать зараз у.Немирiв i власними руками розбити голову лукавому ксьондзу.
Зося._ Та що ж таке зробив ксьондз-пробощ?
Чалий._ Що?! Вiн навпаки моїм наказам дозволив унiятському поповi Антонiю вигнать отця Iвана з церкви! Так я оце одняв в Антонiя ключi вiд церкви, оддав отцю Iвану; Антонiя ж так настращав, що вiн утiк в Немирiв!
Зося._ То й заспокойся, коли поставив по-свойому.
Чалий._ Не можна, серденько!.. Я вже не раз ксьондзам i шляхтi говорив, що, поки я живий, тут унiї не буде! А вони на теє не вважають i, змовившись, навмисне йдуть всi проти мене, знаючи, що я лиш в тiм утiху маю, що можу заступатися за люд свiй i за вiру.
Зося_. А ти все-таки заступайся i борони.
Чалий._ Iнодi я навiть забуваю про те, що сотником у гетьмана служу, i хочеться розправитися з ними по-гайдамацьки, бо то єдине страх на них наводить!
3ося_. Ти зробиш все по-свойому, бо пан ясновельможний тебе любить i слуха!
Чалий_. Та воно нiби й так, а тiлько став я помiчать, що там, на днi, у його панськiй душi, живе ненависть i до хлопа, й до його вiри, i часто вiн почав кривитися на мене!.. А що ж би то було, коли б такого друга, як-от Шмигельський, я не мав? Вiн один боротись проти кривди помагає. О, як би тут хороше жилося, коли б народ любила шляхта, як братiв!.. (Глянув у вiкно.)_ Що це за люде? (У дверi.)_ Джуро!
Зося (пiдбiга до вiкна)._ Цiла юрба!
Входить Джура._
Джура._ Люде хотять бачить пана.
Чалий._ Звiдкiль вони?
Джура._ Не знаю. Мiж ними один Кульбаба з слободи панської, а то чужi.
Чалий, бере шапку, хоче йти.
Зося (бере у нього шапку)._ Любий мiй, будь обережний, не довiряй себе так смiливо юрбi!
Чалий_. Бог з тобою! Чого ж я буду боятися? Мiж ними є Кульбаба з нашої слободи. Певно, скарги мають, а може, оселитись хочуть тут, у слободах моїх.
3ося_. Ти їх не знаєш, мiй коханий, а я боюся посполитих з того часу, як, пам'ятаєш, два гайдамаки, одягненi мов кметi, вмiшались у юрбу посполитих i вбить тебе хотiли... Мiж ними ж був, здається, i Кульбаба...
Чалий._ Так же ж не вбили! Горицвiта повiсив я, а Кульбаба став першим мiж хазяїнами у Степашках!
Зося_. Твоє життя, коханий мiй, дорожче вiд мого, - храни його для сина нашого.
Чалий._ Заспокойся, моя любко! Що з тобою?
Зося_. У тебе так багато ворогiв: i гайдамаки, i пани, й ксьондзи, а хiба не можна пiдкупить кого... Не йди до них, прошу тебе, зваж на мою ти просьбу. Поклич сюди Кульбабу одного i сам до бока шаблю причепи.
Ч_алий (в дверi)._ Джуро, скажи, щоб Кульбаба прийшов сюди, в свiтлицю!.. Ну що ж, тепер ти спокiйнiща?
Зося_. Надiнь же шаблю.
Чалий._ Зосю! I не сором? Гайдамацька жiнка боїться посполитих.
3ося_. Бо я свого гайдамаку без мiри кохаю; а пiсля того, як дав нам господь сина, я стала занадто полохлива, i все мене страшнi думки гнiтять... Може, через те, що я ще хвора... Прошу тебе: поки я видужаю i вернеться до мене прежнiй спокiй, постав ти варту у дворi, бо в нас частенько, от як i сьогодня, нема нi одного озброєного чоловiка.
Чалий_. З завтрiшнього дня цiлий десяток добрих козакiв буде сидiть у нас в дворi i оберiгатиме дорогий для мене спокiй моєї любої жони. Тiлько не тривож себе даремно, будь спокiйна, моя голубко, бо тривогою своєю i в мою душу смуток наливаєш, i невiдомий перше страх мене тривожить починає.
Зося_. Я вже не буду.
ЯВА III
Тi ж i Джура._
Чалий._ Ну?.. Чом же Кульбаба не йде?
Джура._ Гостi приїхали до вас, пани з Немирова. Так Кульбаба питає: чи пiдождать, чи прийти завтра?
Зося_. Чи не Шмигельський? (Глянувши у вiкно.)_ Нi, Жезнiцький пан, а з ним Яворський._
Чалий._ Чорт їм рад! (До джури.)_ Скажи, щоб завтра Кульбаба прийшов з людьми. А зараз вели накрить столи та принеси горiлки з льоху: нехай всi люде вип'ють за здоров'я панi i мого сина.
Джура вийшов. ЯВА IV
Т i ж, без джури.
3ося_ (бiля вiкна)._ З ними мало не цiла хоругв надвiрних козакiв... Чого б то?
Чалий_. То так бояться. Жезнiцькому ввижаються скрiзь гайдамаки. Вiн хоробрий тiлько в замку, а за стiнами замку тремтить, як заєць. Я його терпiть не можу! I чого це вони притислись?
Зося_. Це перший раз... Ти ж, Саво, не показуй виду, що гостi не в пору.
ЯВА V

Тi ж, Яворський i Жезнiцький._
Яворський i Жезнiцький._ Пану полковнику чолом б'ємо.
Чалий._ Прошу вас так не жартувать, панове! Я сотник тiлько, навiщо ж величаєте полковником мене?
Яворський._ Слухаю пана.
Жезнiцький (подає лист, Сава чита)._ Це не жарт, ми б жартувать так не посмiли! Пан Сава справдi є полковник! Полковника ж достав за те, що у поход послiднiй розвалив град запорозький на рiчцi Буговi i розiгнав вiдтiль ватагу запорожцiв-гайдамак, спаливши церкву їх!.. Вiтаємо ще раз полковника!..
Зося_. Саво! Ти церкву спалив?
Чалий._ В запалi, моя голубко, в кривавiм бою не розiбрали, чи то церква, чи просто будинок, - i спалили!.. Це грiх великий на моїй душi... Я каюсь i жалкую... але не вернеш!.. Багато дечого не вернеш! Ну, що про це... Зате, як бачиш, тепер полковник я i справдi! Вибачайте, панове, що зразу не повiрив.
Жезнiцький._ I не тiлько полковник, а вiднинi Сава Чалий благородний шляхтич Речi Посполитої! А от i грамота вiд короля! (Кланяється, за ним Яворський.)_
Чалий (розвернувши грамоту, поцiлував)._ Спасибi вам, панове, за добрi вiстi! Прошу сiдати.
Сiдають. Тепера, Зосю, не будуть родичi тебе цуратись.
Зося_. Байдуже. Шляхтичiв багато, а Сава один!
Жезнiцький._ Ясновельможний гетьман теж вiта полковника свого з королiвською милостю i просить прибуть до нього завтра на обiд i разом з тим принять ще подарунок. (Подає ще лист i кланяється.)_
Яворський теж кланяється.
Зося_. Що там ще?
Чалий (чита)._ Ясновельможний гетьман дарує синовi нашому сто тисяч злотих i просить... щоб я сина свого... хрестив у католицьку вiру!..
Зося_. Для чого ж то?
Сава_. Об цiм ми побалакаєм з тобою опiсля... Стiлько, панове, разом наград, що я не знаю, що й сказать! Завтра приїду сам в Немирiв i там подякую ясновельможного гетьмана за його ласку до мене! Джуро, меду!
Жезнiцький._ Тепер пану полковнику i шляхтичу не випада стоять, як перше, за хлопськi iнтереси, повинен вiн оберiгати iнтереси панськi.
Джура вносить мед.
Чалий (палива кубки)._ Холопський i панський iнтерес один: спокiй i добробит! Але краще ми не будемо про це балакать, бо пан Жезнiцький занадто розходиться зо мною у поглядах i вийде суперечка, а у такi щасливiї хвилини я б не хотiв сваритися з гостями дорогими. Прошу, панове.
Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана!

Жезнiцький._ За здоров'я прекрасної панi полковникової i її сина.
П'ють.
Чалий (знов наливає)._ А пан Шмигельський ще не вертався?
Жезнiцький._ Нема ще й досi, i ясновельможний гетьман тривожиться.
Чалий._ Я й сам в тривозi немалiй, бо маю вiдомостi, що тут десь недалеко Гнат Голий, i завтра я сам хочу йти шукать його ватагу... Прошу, панове!
Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана!
Жезнiцький_ (бере кубок)._ Пан Шмигельський заздрить пану полковнику i, не пораявшись, пiшов сам у погоню, щоб самостiйно лаври взять.
Чалий (наливає)._ Пан Шмигельський - лицар. Велику має честь i славу при всiх дворах панських i нiкому не завидує! Панове, прошу! (Бере кубок.)_
Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана.
Жезнiцький._ Ну та й слухняний же пан Яворський, коли приходиться пить мед!
Чалий_. Зосю! Почастуй нас, рибко!
3ося_ (наливає)._ Прошу випить за здоров'я мого гайдамаки!
Жезнiцький._ Шляхтича!
Яворський (бере кубок)._ Слухаю панi!
Жезнiцький._ Прекрасну панi Зофiю пан Яворський слуха, а свою панi не слуха!
Яворський._ Ба, слухаю! Присягаю! Ми так кохаємось, що жить одно без другого не можем. От я вже занудився за моєю панею, бо хвилина без неї менi вiком здається!
Жезнiцький (Чалому)._ Бреше! Щодня б'є канчуком! Ну, пане Яворський, їдемо до Немирова.
Яворський._ Слухаю пана.
Жезнiцький._ А як же б пан не послухав, коли вже сонце над заходi i треба засвiтла добратися до замку, щоб часом де не злапав нас бестiя Голий!
Чалий._ При вас мало не цiла хоругв козакiв - i пан боїться?
Яворський._ Я? Нi крапелини, присягаю! Що я їм зробив?..
Чалий._ I правда. А пан Жезнiцький?
Жезнiцький._ У-у! Противнi морди! Але i я їх не боюся, коли вони сидять у мене в тюрмi. (Смiється.)_ Прощайте! (Iде до дверей.)_
Яворський._ Завтра побачимось!
Чалий._ Як будем живi!
Жезнiцький._ А чого ж нам помирать?.. Певно, пан полковник дума, що ми пiймаємось i справдi Гнатовi у лапи? Не пiймає! У нас конi добрi...
Вийшли. Чалий за ними.
ЯВА VI

Зося_ одна, iде до дверей.
Зося_. Бабуню! А йдiть сюди! (Iде до колиски, тихо, замислившись. Здригнула.)_ Сава сказав, що Гнат тут близько десь, i в мене ноги затремтiли... I раз у раз так страшно робиться менi, коли я чую iм'я Гната!.. Сава його так любить, а вiн на Саву ножа гострить. Цур йому, нехай вiн згине...
Входе баба.
Перенесем, бабуню, дитя в опочивальню.

ЯВА VII
Тi ж i Чалий._
Чалий._ Вже виносите мого козака вiд мене? Ну, прощай, сину, рости здоров!
Баба. _Я сама, панi, однесу. (Виносить.) _
Чалий._ Га? Зосю, чула? Зося_. Що, Саво? Що?
Чалий (запальчиво)._ Мало їм, бач, того, що я роблю для них, вони ж обманюють мене, не виповняють слова, та й ще хотять купить мою дитину, хотять, щоб сина я свого хрестив не в грецькую, а в католицьку вiру?.. Яка образа, яка зневага!
Зося_. Хiба ж вони тебе примусить можуть! Тепер ти шляхтич, рiвний гетьману самому, то й король заступиться за тебе!
Чалий._ Я й сам за себе заступлюсь. Але не в тому рiч! Ти тiлько подумай! Чого хотять? I хотять, знаючи, що я за вiру грецьку заступаюсь. Виходить, псом мене всi лiчать, що я за грошi i почестi, i вiру промiняю, i стану люд свiй до унiї примушувать!.. Помиляються! Гайдамаки-одно, а вiра-друге!.. Не вiд гетьмана ця думка йде, а вiд ксьондзiв!
Зося_. А коли так, то не тiлько син твiй не буде католиком, але i я, жона твоя, пристаю до грецької вiри, i не посмiє нас нiхто за те судить, бо жона i муж - тiло одно, а в однiм тiлi i дух повинен буть один!
Чалий._ О горлице моя! Я родину покинув, по нiй тужив би я безмiрно, коли б краса душi твоєї менi боротись з ними не помагала всякий раз, - як от хоч би й тепер! Ти - родина моя, ти - все для мене!.. Ох, як жалкую я, що тодi, коли ти бранкою була, в корчмi сидiла, не одруживсь з тобою i не покинув все, щоб тихе, мирнеє почать життя там далекодалеко -десь над Днiпром!.. Навiщо слава, почот, маєтки? А там з тобою був би рай!
Зося_. Так що ж, тiкаймо звiдцiля... Я тут боюся усього, а особливо Гната Голого! Бо тi гайдамаки, що їх звелiв повiсить ти, казали, що їх послав убить тебе Гнат Голий! Тiкаймо! Менi так хочеться десь жить далеко вiд людей, з тобою щохвилини вкупi, а тут ти ходиш у походи i кидаєш мене, i раз у раз я повна страху, що вже не вернешся з походу! Чалий._ IIрийдеться утiкать... (Пiднiмається i слуха.)_
3ося_. Чого ти? Наче що побачив, слухаєш!
Чалий_. Ти нiчого не чула?
3ося_. Нi.
Чалий_. Менi здалося, наче хто пiд вiкном сказав: "Добривечiр!"
Зося_. Ой!
Чалий (ласкаво)._ Бог з тобою. А може ж, i справдi хто сказав: "Добривечiр".
Входить джура i ставить свiчку на стiл. А подивися, чи нема кого там на подвiр'ї.
Джура вийшов. Чалий бере Зосю за стан i садовить бiля себе.
Сядь коло мене та пригорнись до мене, моя бранко!
Зося_ (сiла i пригортається)._ Бранка! Ох, як гарно тодi було, коли я тебе щовечора у корчмi ждала, аж радiсно згадать! Сидю, в вiкно дивлюся i вся тремтю... Та тiлько то не страх був, як тепер, то була тривога, що серце наповняла i прудко гнала кров, малюючи у мрiях чарiвну постать страшного всiм i славного на Українi Сави, которого я так покохала, так (дивиться на Саву),_ що батька, матiр, все для нього забувала i рада б з ним була в корчмi весь вiк сидiть - отак! (Обгортав його шию i цiлує.)_
Чалий._ Чого ж ти вся тремтиш?
Зося_. Вiд щастя, милий, бiля твоїх грудей - страху нема! Я зараз смiлива така, я - справжнiй гайдамака i нiчогiсiнько вже не боюсь: з твоїх грудей в мої перелилася смiлiсть i одвага.
Входить Джура._
Джура._ Не видко нiде нiкого: нi бiля свiтлицi, нi на подвiр'ї. (Вийшов.)_
Чалий._ Отак, коли стривожишся чого, тодi i вбачається, i вчувається.
Зося_. А, пусте.
Входить баба.
ЯВА VIII
Баба. _Iдiть, панi, погодуйте сина.
3ося_. Плаче?
Баба. _Нi, тiлько мурчить.
Чалий._ А нiхто не приходив у двiр?
Баба. _Нi, нiкого не було!
Чалий_. Почулось!.. Iди ж, голубко, та й спатоньки
лягай, а я листи ще напишу i сам прийду до тебе.
Зося_. Може б, я ще прийшла сюда?
Чалий._ Краще спи! Нехай тебе хранить господь!
Зося_ (iде, i од дверей)._ А може б, ти завтра листи
написав, бо вже нерано...
Чалий._ Не будь же дитиною, моя люба, у мене дiло є.
3ося_. Ну, то я вже пiду... (Постоявши.)_ Слухай, Саво, i я з тобою поїду завтра в Немирiв, i сина вiзьмемо. Добре?
Чалий._ Гаразд.
Зося_. Мерщiй же пиши листи, бо я однаково не буду спати. (Пiшла.)_
ЯВА IХ

Сава_ один, сiда до столу.
Сава_. В Немирiв завтра не поїду, а напишу ясновельможному листа, що повертать свiй рiд у католицьку вiру я не згоден, бо це б зневажило мене перед очима всiх панiв, яко одступника вiд предкiвської вiри, за котру вчора ще боровся з ними! (Пише, потiм перестає, пiднiмається i слуха.)_ Проклятий пугач, як засмiявся погано!.. (Сiда i пише.) I_ де вiн взявся? Учора двох убив, i бiльш, здається, тут їх не було. (Пише, по хвилi здригнув, пiдняв очi на вiкно i слуха.)_ Що це? Здалося, наче знову хто сказав "добривечiр"! А, дурiсть! Ну, добривечiр, то й добривечiр... Коли б мерщiй вертавсь Шмигельський._ Я цiлий день сьогодня жду його i тим себе так розтривожив, що нiяк не вiджену тяжких . думок, все бiльше й бiльш нагнiчують вони мiй мозок... Дивна рiч... Коли я жив в степу, в норi, у лiсi, - не знав тодi такої я тривоги... А тепер, от як не силкуюсь, - нiчого не зроблю з собою!.. Особливо сьогодня. Оцi награди мов ранили чим гострим i отруїли мою душу... От чую, наче хто шепче менi i зараз, що праця та, яку я у своїх думках лiчив корисною народовi, була i єсть на користь лиш панам! I чую я, що єсть тут правда - страшна, страшна правда!.. За те, що гайдамак, своїх братiв, ловив i смертi предавав найкращих оборонцiв прав народних, за те, що церкву божую спалив, - полковник я i шляхтич!.. Шляхтич? Рiдня, виходить, всiм панам!.. Ох, як мен.i нудно i на серцi трудно! Здається, зараз би вернувся до своїх у лiс, у нори... Зося пiде скрiзь за мною... А там я вигодую сина свойого Саву козакам на славу! I вiн закриє батьковi грiхи! Ох, нi!.. Заросли мої шляхи тернами - немає повороту... Нема! Нема! (Б'є кулаком об стiл, говоре нервно, нiби хоче заглушити тривогу душi.) I_ не треба! Дитячий страх напав на мене, i я себе мордую. Щоб край утихомирить, то треба припинити дику волю гайдамацьку, поки не захопив цей рух увесь народ!.. Так... Так!.. Як море зрадливе сьогодня на лонi своїм гойдає тихо байдак i мов присипляє пливця, а завтра в мент один скаженiє i б'є на трiски той самий байдак i топить у хвилях своїх навiсних необачного пливця - отак i народ: коли розiрве ланцюг покори, подiбен морю навiсному! Покiрний ще сьогодня й тихий, - вiн в мент один страшну пiднiме бурю, i Посполиту Рiч потопить в кровi, i все оберне у руїну! Прiч же, сумнi думки, прiч! Не проти народа я воюю, а проти гайдамак; народовi ж бажаю миру i спокою, щоб вiн пiд панською рукою добув широкої освiти i прав на вiльне й корисне життя для всього краю. (Здригнув i прислухається.)_ Знову хтось сказав "добривечiр"! (Iде до вiкна i, заглянувши, одскакує.) _Що це? Ввижається менi! Чи й справдi то Шмигельський?!! (Пiдходе до вiкна.)_ Пан Шмигельський, блiдний, i з уха кров дзюрчить! Пане Iване! Чого ж ти... Щез!.. Це мана... Це так менi здалося...
ЯВА Х
Чалий _i Джура._ Чалий._ Це ти в вiкно заглядав?

Джура._ Нi.

Чалий._ I нема нiкого?
Джура._ Ба, приїхав зараз козак з хоругви пана Шмигельського.
Чалий._ Де вiн? (Хутко, не дiждавшись одповiдi, вийшов.)_
З других дверей виходить Зося._
ЯВА XI
Зося._ Джуро, що там сталось, що пан так прудко вийшов? Менi здалось, що пан Шмигельський приїхав?
Джура._ Нi, панi, козак з його хоругви.
Зося._ То, певно, вiн вернувся?
Джура._ Не знаю.
Зося._ Здається, йдуть! Ти не кажи, що я виходила, щоб пан не гнiвавсь.
Джура._ Слухаю, панi.
Зося зникає за дверi.
ЯВА XII

Чалий i надвiрний Козак._ У козака голова перев'язана.
Чалий_. От через що я так тривожусь цiлий день - душа нещастя чула! Ну, ну - далi розказуй...
Козак._ Я певен, що всi там полягли, до одного усi. I їх там полягло багато. Коли уранцi пiсля бою до мене знов вернулося життя, то я побачив, що балка вся завалена була козачим трупом - немовби хто позвозив їх багато так навмисне. Шукав мiж трупом я сотника пана Шмигельського, але його там не було. Коли на гору вийшов, то на горi з десяток наших коней уже здихало, бо в них'розпоренi були їх животи, а далi паслось скiлько коней, так я пiймав одного i от до тебе прискакав з цiєю звiсткою лихою!
Чалий_. О боже мiй, яка потеря! Це Гнат - його робота, бачу... Ти знаєш мiсце добре?
Козак._ Знаю.
Чалий._ Так ти нас проведеш туди. Iди тим часом спочивай, обмий i перев'яжи свої рани. Джуро, дай йому добрий кухоль меду, скажи, щоб зараз коней трьох сiдлали, i сам вертайсь сюди.
Джура i козак вийшли.
(Сава сiдає i пише лист, а написавши.)_ Сто душ лягло на полi i з ними кращий друг! Друг, котрий пiдтримував всякчас мiй дух, друг, що вмiв розгонити найтяжчi хмари життєвi, якi гнiтили часто мозок мiй, i душу, й серце!.. О, тепер я попалю усi лiси, я виверну все гайдамацьке гнiздо, я заплатю за смерть Шмигельського вам всiм сторицею, страшно, страшно заплатю!!
Входить Джура._
ЯВА XIII

Чалий _i Джура._
Чалий._ От три листи; один, що згорнутий удвоє, - в Немирiв! Другий, що край один заламаний, -у Тульчин; а третiй, одкритий, - в Рубань! Птицями нехай летять всi три!
Джура._ Тодi у нас нiкого не останеться в дворi, бо Харко й Трохим пiшли на слободу i досi не вернулись.
Чалий._ Так ти на слободу йди зараз i в двiр до мене поклич Кульбабу; скажи йому, щоб вiн узяв з собою всiх своїх товаришiв, що колись були у гайдамаках. Вони менi потрiбнi i за послугу будуть мати добру плату. Iди ж мс'рщiй! А не забув, куди який послати лист?
Джура._ Цей - в Немирiв, цей - у Тульчин, а цей - у Рубань.
Чалий._ Так.
Джура пiшов.
Годi вагатись, годi!
Входить 3ося_.
I ти не спиш ще на лихо?
Зося_. Яке там лихо? Я чую тривогу; скажи, що сталось? Я нi жива нi мертва!
Чалий._ Молю тебе, не заважай менi! Сотня Шмигельського пропала, i я пiду шукать її. Скоро збереться сюди вся близька милицiя, i я виступлю зараз, по дорозi захоплю решту - i в поход!
3ося_. То нехай коней зараз запрягають, i я поїду у Немирiв з сином, бо тут без тебе я не зостанусь.
Чалий_. Я вже послав на слободу, i зараз сюди прийде Кульбаба, а з ним п'ятнадцять таких молодцiв, що i на сотню пiдуть. Для всiх роздам я списи, порох, кулi i мушкети. Це буде твоя варта. Коли ж захочеш їхать, то завтра вже поїдеш у Немирiв; а варта все ж таки нехай стоїть в дворi... Iди ж, моя голубко, i спи спокiйно, тебе одну я не покину! Знай, що у дворi у тебе буде п'ятнадцять добрих молодцiв! Iди i спи спокiйно. Менi немає часу: треба ще написать ясновельможному, бо все, як бачиш, раптом перемiнилось!
Зося_. Я слухаю тебе, i спокiй мов росте в моїй душi. Прощай, мiй сокiл ясний! Боже, як не хочеться з тобою розлучатись... Згадуй свою Зосю, а я щохвилини буду з тобою розмовлять, бо бiля мене малий Сава! Прощай!
Сава._ Будь здорова, моя зоре. (Цiлує її.)_
Зося_. Зайдеш же сина перехрестиш. (Вийшла.)_

ЯВА XIV
Сава один, пише.
Сава._ Увесь тремтю вiд злостi... Коли б мерщiй милицiя... (Пише.)_ Кипить моя душа!... Я не так до вас приймуся... Коли б пiймавсь менi тепер сам Гнат - я i його без жалю на палю посадю! (Пише.)_
По хвилi входять тихо Гнат, Медвiдь i Кравчина.
ЯВА XV
Чалий, Гнат, Медвiдь i Кравчина_. Гнат. _Добривечiр!
Чалий повертається i схоплюється з крiсла.
Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданiї гостi маєш, чим будеш вiтати?
Чалий (шука очима броню)._ А чим же я таких гостей привiтаю... Послав менi господь сина, буду в куми звати.
Гнат. _Не кумовать тобi, Саво, з нами; не пить горiлки та медiв з преславним товариством,, а заплатити перше треба за сукнi та за адамашки, що ти нажив, пане Саво, з козацької ласки...
Чалий хоче взять шаблю. Медвiдь йому дорогу заступає. Сава хоче взять рушницю, що в другiм кiнцi стоїть, - Кравчина заступа йому дорогу. Сава, нахиливши голову, хвилю мовчить.
Чалий._ Чого ж брати мої хотять? Чи битись, чи миритись?
Гнат. _Прийшов час, Саво, розплатитись за кривди тi, якi ти нам i людям всiм своїм зробив.
Чалий._ Я лиш обороняв вiд кривди вашої ввесь край. Один проти другого ми у поле виступали, озброєнi, мов лицарi на герць! Тепер же ви утрьох на мене безоружного напали, - цього не дозволя честь лицаря такого, як ти, Гнате! Коли вже воля божа є на те, щоб з вами розплатився я, дозволь же i менi мою ти шаблю взяти, тодi один я проти трьох кривавий бой прийму, а бог нехай рiшить, i мертвий той нехай поляже, хто кривди бiльше наробив!
Гнат. _На поєдинок ти не маєш права з нами, бо потеряв козацьку честь! За те, що кiш у Чорнiм лiсi наш спалив, напавши зрадою на нього; за те, що ти ловив товаришiв своїх i в руки панськi вiддавав; за те, що церкву ти спалив, - тебе громада наша смертi присудила, i виповнить присуд громадський ми взялись... Проти громадського суда оборонятись шкода!.. Колись, хрестами помiнявшись, ми перед образом дали присягу оборонять людей своїх вiд лядської кривди i напастi; присягу ту зламав ти, брате, тепер вона тебе вбиває!
Всi троє обступають Чалого i проколюють його шаблями, проколовши, одступають.
Чалий (падає)._ Простiть... Я смерть приняв за рiдний край... Я кров'ю змив свою вину... Прощайте. (Умирає.)_
Гнат. _Прощай!.. Краще, брате, гнить тобi в землi, анiж з ляхами вкупi на нашi голови козачi меча здiймать i на безчестя козачеству всьому свiй лядський рiд тут розмножати.
Завiса.
Iван Карпенко-Карий. Сава Чалий